Розділ 9.4

Я напружилася, бо голос затьмареного пролунав просто за моєю спиною. Це різко насторожило, адже з місця, де я сиділа, було чудово видно ліфт, і я уважно стежила за ним, щоб не проґавити його появу.

Виходить, ліфт у нього далеко не один.

— Як накажете, — одразу втихомирився Істен, ледь схиливши голову.

Каель Дарн вийшов праворуч і без жодної метушні зайняв місце на чолі столу. Я на мить забула про їжу, розглядаючи його. Одягнений бездоганно: кітель на золотих ґудзиках, застібнутий під саме горло, з темно-червоною облямівкою вздовж коміра-стійки. Він виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінки історичного роману про холодних і безжальних правителів.

Аура відстороненої владності трималася навколо нього так само непохитно — мов невидимий щит.

— Можеш продовжувати, — кивнув він у бік тарталетки в моїй руці. Тон звучав поблажливо, майже зверхньо, ніби він робив мені послугу.

Я повільно відклала закуску.

— Щось апетит зник, — буркнула. — Боюся подавитися.

— Повернеться, коли подадуть основні страви. Істене, ми чекаємо.

— Зараз, господарю, — пролунав швидкий, майже зляканий відгук, і дворецький метнувся до дверей в глибині зали.

Я не стала проводжати його поглядом. Коли поруч хижак — краще не відводити від нього очі.

— Як тобі кімната? Все влаштовує? — раптом поцікавився затьмарений.

Я трохи схилила голову набік. Інтонація… надто люб’язна для нього. Неначе він щось приховує.

— Цілком пристойні хороми, особливо якщо порівнювати з камерою, яку я очікувала, — криво всміхнулася.

— Радію, що ти оцінила мою щедрість, — тихо хмикнув Каель. — І бачу, сукня теж підійшла.

Здавалося, він відверто глузував, але я не могла зрозуміти, у чому саме. Інтуїція наполегливо тягнула мене за рукав: ти щось пропускаєш… щось небезпечне.

Це відчуття роз’їдало зсередини.

А тим часом його погляд ковзав по мені повільно й уважно — надто уважно. Так дивляться не просто з цікавістю. Так оцінюють здобич.

— Я б воліла більш практичний одяг, а не цю кілограмову купу тканини.

— Ти ще не зрозуміла? У цьому домі має значення лише те, що обираю я.

Здавалося, він сказав це спокійно, але за його словами стояла така відкрита сила й твердість, що моя колючість миттєво притихла й сховалася в найдальший куточок.

На щастя, мою паузу приховало повернення Істена зі слугами. Я зробила вигляд, ніби просто переключила увагу на них. Особливо, коли побачила, що саме вони виставляють на стіл.

Я мало не затамувала подих — настільки мене захопили ці страви. Настільки, що я демонстративно ігнорувала затьмареного.

Щоправда, краєм ока помітила, як кутики його губ ледь-ледь піднялися.

Тарілки розставили, кришки зняли. При одному лише вигляді вишуканих страв, яких я ніколи в житті не куштувала, в роті миттєво зібралася слина. І я навіть уявити не могла, що випаде нагода скуштувати таке.

Звісно, такою дрібницею мене не підкупиш. Але якщо я вже потрапила в роль полонянки — то чому б не використати хоча б її невеликі «переваги»?

Я вже простягнула руку, щоб підсунути до себе одну зі страв, коли пролунав різкий наказ:

— Ні!

Я ледь не розсміялася й не нагадала йому, що його вплив на мене не діє — він це вже перевіряв.

Проте сталося щось абсолютно незрозуміле.

Моя рука здригнулася. Я мимоволі відсмикнула її назад.

— Що… — я підняла погляд на Каеля. А він… усміхався. Відверто. Задоволено.

— Ось і знайшов на тебе ключик, — самовпевнено промовив він.

Від цих слів мене зсередини обдало палаючим гнівом. Я знову спробувала потягнутися до їжі, але в ту ж мить пролунав новий наказ:

— Сиди рівно. Не рухайся.

На свій жах я завмерла.

Я просто не могла поворухнути ані рукою, ані ногою, ані бодай пальцем.

Що ж це таке, безликого підхопи, відбувається?