Розділ 8.3

Залишивши за собою останнє слово, він спокійно вийшов із кімнати. Навіть двері зачинив. На замок.

Приголомшена, я втупилася в темно-коричневе дерево з різьбленими візерунками, намагаючись переварити його слова. Я — фаворитка? Смішно! Сподіваюся, він ляпнув це спеціально, аби збити мене пиху, і насправді не мав такого наміру.

Від самої думки про близькість із затьмареним мене пройняв мороз.

«— Ні, ні, ні!!!» — я заперечно замотала головою, намагаючись витрусити з неї всі дурні припущення.

Я йому потрібна — це очевидно. Але всі ці брудні натяки точно щось прикривали. Ймовірніше за все, справжня причина пов’язана з моїм полум’ям. І тим, з яким… насолодженням він його поглинав. Ніколи в житті б не подумала, що затьмарені взагалі здатні на подібне.

Чим для нього є моя магія? Їжею? Солодким напоєм? Не хотілося навіть припускати, що хтось може дивитися на мене в такому ключі, але факт, що він назвав мене ласощами, лише підсилив мої підозри. Невже саме заради цього затьмареним і потрібні магічні люди?

Можливо, мама знала більше, ніж говорила. Можливо, саме тому ми ховалися.
Але якщо так — чому вона не посвятила мене в правду? Чому тримала у невіданні, наражаючи на небезпеку?

Я важко зітхнула. Стільки питань, а відповідей навіть і близько немає.

Та діяти треба поступово. Насамперед мені потрібно вибудувати бодай якесь кероване спілкування з цим затьмареним. Тому я злізла з ліжка і попрямувала у ванну — виконувати наказ привести себе до ладу. Щоправда, час від часу косила поглядом на двері, які вели до його кімнати, ніби вони могли будь-якої миті знову розчинитися і він з’явився б у проході.

Хоча… це ж абсурд. У нього, без сумнівів, вистачає справ, окрім як дратувати мене.

Та усвідомлення, що двері ці радше формальність, і по суті не захистять від його раптового вторгнення, не давало мені розслабитися. Напруження в мені тільки зросло, коли я зайшла у ванну і зрозуміла, що там немає… замка.

Ото вже підстава!

Якось я підсунула тумбочку до дверей. Ледь спину не зірвала. Здавалося, вона зроблена не з дерева, а з цільного моноліту. Навіть спітніла. Але коли врешті впоралась, то відчула справжнє задоволення. Тепер можна було спокійно зайнятися водними процедурами.

Я підійшла до позолоченої металевої ванни на вигнутих ніжках. Відкрутила кран, підставила долоню, налаштовуючи температуру. Хотілося якнайшвидше зануритися.

Вода змивала не тільки бруд, а й плутанину в голові. Пил Пустоші, що в’ївся в шкіру, розчинився у теплих хвилях. Я лише зараз помітила, як багато бруду принесла з собою, і зрозуміла, що Пустош зовсім не те місце, з якого варто щось забирати. Це були перші спокійні хвилини за останню добу. Я дозволила собі трохи розслабитися, хоча важко було повірити, що у такому місці це можливо.

З головою занурилася у воду. Вогняне волосся розпливлося по поверхні, ковдрою накриваючи тіло. Я виринула — і вперше за довгий час відчула себе… живою.

Насправді все виглядало не так погано, як могло бути. Я мешкала в розкішних апартаментах, мала неймовірні зручності і навіть обіцянку на вечерю. Нарешті у мене з’явилися зачіпки у пошуках мами. Лишалося тільки зрозуміти, чого від мене прагне затьмарений. Саме це я планувала з’ясувати за вечерею.

Вийшовши з ванної, я зрозуміла, що не дарма підперла двері тумбочкою.

На ліжку лежала сукня з темно-зеленого оксамиту. Розкішна і зовсім не схожа на одяг для звичайного вечора. Поруч знаходилася чорна мереживна білизна, а на підлозі стояли туфлі на підборах На щастя, не таких, щоб одразу вбити.

Що ж задумав цей клятий, позбавлений обличчя затьмарений?

Було лише два варіанти:

влаштувати бунт або продемонструвати його улюблену покірність.

І хоч душа рвалася до першого… раціональніше було обрати друге.