Розділ 8.2

— Не обманюйся, цього ніколи не станеться!

— У дитинстві тебе не вчили ніколи ні в чому не зарікатися?

— Через таких, як ти, у мене й не було спокійного дитинства! — випалила я і тільки тоді зрозуміла, що сказала зайве.

Я не хотіла, щоб він ліз у моє минуле, бо перше, що в такому разі сплине, — це питання батьків.

— Що ти робиш у моїй кімнаті? Вона суміжна з твоєю? Мені навіть видимості усамітнення не залишають? — накинулася з новими запитаннями, поспіхом змінюючи тему.

З його примруженого погляду я зрозуміла: він усе помітив. Він випрямився, схрестив руки на грудях.

— Ти поводишся не мов полонянка, а як високородна гостя, — знущально кинув він.

— Якщо я полонянка — то посади мене в клітку!

— Бачу, ти з дивною наполегливістю туди прагнеш. Я розгляну твоє бажання, але поки що ти залишишся тут.

— Навіщо?

— Ось для цього!

Він різко схопив мене за руку і смикнув до себе. В голові блиснула підозра, що він зараз мене поцілує. І його губи справді торкнулися мене — щоправда, знову не вуст, а долоні, бо я навіть не встигла помітити, як та спалахнула вогнем.

— Ох… — з мого горла вихопився здивований звук.

Його очі знову змінилися. Темрява з вогняними спалахами повторилася вдруге, і цього разу мене це налякало не менше, ніж уперше. Що, безликий його забирай, тут відбувається?!

— Відправлю тебе подалі — і за хвилину ти спалиш увесь дім, — проворкував він, відпускаючи мою руку. — Цього разу було слабше. Замало емоцій. Ти не так уже й обурена цією кімнатою, як намагаєшся показати.

Я пропустила його глузування повз вуха, бо досі не могла прийти до тями. Що зі мною відбувається? Раніше я контролювала вогонь, спрямовуючи його в пензель. І його було небагато — рівно стільки, щоб зарядити фарби й змусити їх сяяти. Тепер же полум’я виривалося з мене при першій-ліпшій нагоді, ніби зникли всі стримувальні межі.

Те, що це погано, я й без його кпинів розуміла.

— Як ти його поглинаєш? — насупившись, запитала я.

Він деякий час мовчав, навмисне змушуючи мене нервувати в очікуванні відповіді. А потім знущально кинув:

— Секрет.

— Що?

— Або ти готова заплатити за відповідь покорою. Цей секрет обійдеться тобі дуже дорого.

Я прикусила губу, відчуваючи, як сумнів роздирає душу. Цікавість шепотіла погодитися, але розум, ніби раптово воскреснувши з мертвих, нагадав, що попереду можуть з’явитися значно важливіші запитання — ті, що стосуються мами.

— Ні.

Затьмарений хмикнув, наче саме такої відповіді й очікував.

— Тоді ми відкладемо це питання до кращого часу.

Він перехопив пасмо мого волосся, повільно прокрутив між пальцями, а потім відпустив і відійшов від ліжка. Лише тоді я змогла нормально вдихнути.

— Я вечеряю о сьомій, тож наведи себе до ладу й будь готова. Істен проведе тебе.

Каель Дарн повернувся до дверей.

— Я розумію, навіщо ти поселив мене поруч із собою, але навіщо ці двері між кімнатами?

— Ця спальня призначена для моєї фаворитки. Сподіваюся, не потрібно вдаватися в подробиці мого перебування з нею?

— Але ж я не твоя фаворитка!

— З чого ти взяла? — хмикнув він, знову спершись на одвірок.

Цей нестерпний затьмарений умів вибивати з колії.

— Я… ти… та ні… такого не було… — слова вперше зрадили мене, і він відверто насолоджувався моєю розгубленістю.

— Ти будеш тим, ким я забажаю, — холодно припечатав він. — І поки що я бачу, що ти ідеально підходиш на цю роль.