Розділ 8.1

Оскільки вибору мені не залишили, я оглянула свої апартаменти, притулившись спиною до дверей. Звичайно, жодне орендоване житло за розмірами навіть близько не зрівнялося б із цією спальнею. Площа кімнати вражала, а високі стелі лише посилювали це враження.

Лише мене, як художницю, засмучували темні, приглушені тони оздоблення. Ця похмурість не пасувала моїй натурі. Особливо дратував відтінок кольору червоного дерева. Масивне ліжко, що було центральним предметом меблювання та прикрашене високими стовпцями з фігурним різьбленням, розташувалося ближче до витягнутих аркових вікон. Їх, своєю чергою, оздоблювали важкі портьєри. У правому куті стояв туалетний столик зі стільцем, ніби тільки й чекав, коли перед ним почне чепуритися якась дама.

Точно не я! Я навіть похитала головою, заперечуючи цю думку.

У всій цій розкішній обстановці мене бентежили лише двоє дверей, що розташовувалися ліворуч. Логічно, що одні з них вели до ванної кімнати. А ось питання: куди я потраплю через другі? Сподіваюся, до гардеробної! Однак у голові майнула жахлива підозра, зважаючи на слова дворецького про те, що господар наказав розмістити мене поруч із собою.

Мої щоки запалали. Ні, такого точно не може бути. Навряд чи я потрібна затьмареному саме для цього. Він же дивиться на мене як на огидну жебрачку і точно не захоче заплямуватися. Водночас пам’ять підкинула образи того, як він увібрав мій вогонь. У думках залунали слова про підкорення, що збивали мене з пантелику. А про яке саме підкорення йшлося? Не в ліжку ж?

Прагнучі позбутися суперечливих здогадок, що мене гризли, я швидко попрямувала до цих дверей. Як і припускала, відчинивши перші, я потрапила до ванної кімнати, яка розмірами не поступалася спальні. Другі ж двері виявилися замкненими, хоч як би я не смикала ручку.

У розпачі я знову прикусила губу. Шкідлива звичка, знаю, але зараз вона хвилювала мене найменше. Я пропалювала поглядом замок, намагаючись викликати вогонь, яким розплавила поручень у джаґґері, але все було марно. Полум’я не бажало прокидатися. Ненависна магія жила власним життям, вириваючись назовні, коли їй заманеться, і цим мене підставляла.

Зі злістю тупнула ногою. Відсмикнула руку.

Хай він лише спробує сюди навідатися!

— І як мені тут спати? — вигукнула я, гепаючись на ліжко. — Клітка, здається, таки була б кращою... — Ого-о, яке блаженство! — одразу ж вирвалося зі стогоном, сповненим насолоди.

— Такого спального місця там точно немає! — зненацька пролунало над головою.

Я закричала, підскакуючи на ліжку, неначе мене вжалило в спину.

Затьмарений притулився до одвірка тих клятих дверей, які були замкнені.

— Якого безликого… — почала я обурюватися, але мене зухвало перервали:

— Забудь про своїх богів. Вони згинули в момент зламу світу. Покинули вас, залишивши нам на піклування.

Я підібгала губи. Хотілося посперечатися, але знала, що перебуваю не в тому становищі, аби відстоювати свою релігію. У нас і так із ним занадто багато розбіжностей. Проте повністю промовчати не змогла, а єхидно уточнила:

— І кому ж мені тоді молитися?

Затьмарений відірвався від одвірка дверей і рушив до мене. Я насторожено завмерла, стоячи на колінах на ліжку. Треба було злізти з нього повністю, але вже було пізно. Я просто не могла поворухнутися.

Чоловік підійшов до краю ліжка. Навис наді мною, грізно дивлячись згори донизу. Звір, який постійно тримав себе на ланцюгу. Такі небезпечніші, ніж дикі, тому що коли вони зриваються, їх уже ніщо не може зупинити.

— Мені.

Я важко проковтнула слину, пригнічена його могутньою аурою. Здіймаючись наді мною, він здавався всесильним, і на мить я розгубилася. Потім різко підвела підборіддя, упевнено заявляючи:

— Ти не бог!

— Певен, майсі, у певні моменти ти будеш так до мене звертатися.