Розділ 7.3

Затьмарений так швидко зник з поля зору, що я навіть не встигла зрозуміти, куди він подівся. І навіть не побоявся залишити мене без нагляду… Я скоса поглянула на дворецького. Він був для мене темною конячкою, тож скидати його з рахунків точно не варто. Цілком можливо, що цей стриманий на вигляд чоловік здатен без жодних зусиль скрутити мене в баранячий ріг.

— Чому ви запропонували поселити мене в клітці? — вирішила поцікавитися. А раптом відповість.

Запанувала тиша. Я вже збиралася зітхнути з розчарування, як раптом почула:

— Для всіх магічно обдарованих полонених у підвалі будівлі передбачені клітки.

То ми, виходить, не люди, а звірі? — ледь не зірвалося з язика, але я щільно стиснула зуби, аби не піддатися роздратуванню.

Та те, з якою зверхністю він це вимовив, змусило мене замислитися.

— Ви теж затьмарений?

— Затьмарені не служать дворецькими, — з насмішкою кинув він.

— Тоді ви людина?

— Я магічно обдарована людина. Така ж, як і ти, — ошелешив мене чоловік.

— Але як ви можете бути таким? Чому ви настільки віддані цим повелителям життя?

— Дитинко, ти ще молода і наївна. Бачиш лише те, що в тебе вкладали з дитинства, — поблажливо мовив він, ледь повернувши голову в мій бік. Це була єдина реакція, на яку я могла розраховувати. — Ходімо, я проведу тебе до кімнати. Тобі слід помитися.

— Я чиста! — різко заперечила я.

— Від тебе тхне Безкраєм. Мерзотний, липкий запах. І як хазяїн витримав поруч із тобою стільки часу в дорозі, — зневажливо кинув дворецький.

Я схрестила руки на грудях.

— Дякую. Тепер я навіть рада, що «так» прикрасила його подорож.

— Ти надто язиката. Це вроджений характер чи магія робить тебе такою? — бурмотів він собі під ніс. — Нічого, хазяїн навчить тебе культурі спілкування.

Я навіть не стала це коментувати. Який сенс? У кожного з них уже склалася своя думка про мене, хоча ми зустрілися вперше. Та байдуже. Мене це не хвилювало. Єдине, що по-справжньому тримало думки в напрузі, — пошуки мами. Тепер я була майже впевнена: вона має бути в столиці. Можливо, служить якомусь такому ж пихатому затьмареному. Головне — це означало, що вона жива. А це давало надію, бо моторошні думки все частіше закрадалися мені в голову.

Звісно, шукати її тут — як голку в стозі сіна. Але те, що я поруч із Верховним затьмареним, здавалося мені вагомим козирем. Він знає багатьох. Його знають багато хто. Потрібно лише обережно витягнути з нього потрібну інформацію й не підставити себе. Бо якщо звернуся напряму, він без сумніву зажадає плати — довічного рабства з повним підкоренням. А опинившись у такому ярмі, я навряд чи зможу допомогти мамі.

Занурена в ці думки, я й не помітила, як ми проминули сходи й зайшли у вузьку кабіну. Двері безшумно зійшлися, і ми рушили вгору. Без сумніву, це була розробка затьмарених. Люди такими речами не користуються.

— Що це таке?

— Ліфт. Ти ж не думаєш, що я бігатиму сходами постійно. Вони тут більше для дизайну, а це — основний спосіб піднятися на поверх.

Я промовчала. Поблажливі нотки в його голосі дратували до нестями. Та хто він такий? Прислужник затьмареного!

Коли пролунав легкий дзвінок і ми вийшли з кабіни на третьому поверсі, мене вразило багатство, що одразу оточило. Широкий коридор, стіни якого були розписані в золотисто-чорних тонах, з химерною ліпниною під стелею. Колони та арки, що повторювалися через кожні кілька метрів, були оздоблені дорогоцінним деревом. Кришталеві люстри сліпили блиском.

Мені тут було явно не місце.

— Може, й справді краще в клітці поселитися? — вихопилося в мене, коли я приголомшено озиралася довкола.

— Хазяїн наказав розмістити тебе поряд із собою, — непохитно відповів дворецький, зупиняючись біля передостанніх дверей.

Останні, масивні, позначали глухий кут коридору. Судячи з їхнього вигляду, за ними була спальня Каеля Дарна. Під грудьми неприємно стиснулося від такої близькості. У голову полізли дурні, тривожні думки.

Дворецький відчинив переді мною двері до розкішних покоїв, що явно не відповідали моєму становищу. Тривога тільки посилилася.

— Розташовуйся. Невдовзі служниця принесе їжу, — кинув він, пропускаючи мене всередину.

Дезорієнтована, я ступила до кімнати, і майже одразу за спиною грюкнули двері. Пролунав характерний звук ключа.

— Ей! — вигукнула я й кинулася до дверей, смикнула за ручку.

Навіть довелося випустити з рук сумку, яку я весь час відчайдушно стискала.

— Нічого там не зламай, інакше пошкодуєш. І прийми ванну, — долинув його голос із-за дверей, після чого кроки віддалилися.