Розділ 7.2

Ця інформація стала для мене несподіванкою. Людям усе подавали так, ніби за Каелем Дарном стоїть величезна кількість прибічників, а тепер виявляється, що й серед самих затьмарених точаться чвари. Особливо — навколо постатей Верховних. Вочевидь, гризня за владу притаманна всім істотам у цьому світі, незалежно від їхньої природи.

— Здивована? — хмикнув він. — У нашому суспільстві нема добродушних.

— Ви й не люди, — нагадала я холодно.

— Ні, люба. Люди. Але незвичайні. Скоро ти з головою зануришся в мій світ, тож дам тобі одну пораду — не довіряй нікому. Кожен, хто запропонує тобі допомогу або уявний порятунок від мене, робитиме це з власних егоїстичних мотивів. Ціна за таку «послугу» буде непомірно високою. А покарання з мого боку за подібну спробу — неймовірно болісним.

Я могла б уїдливо відповісти, але тон, яким він це сказав, просто позбавив мене дару мови. Я не сумнівалася: того, хто наважиться на таке, без вагань можна буде записувати в «мертвеці».

— Невже й справді знайдуться ті, хто насмілиться переманити мене до себе? Я настільки цінна? — у мене виникли цілком логічні запитання.

— Наше суспільство побудоване на суперництві, — пояснив затьмарений. — І жінки — ще одна сфера, де воно проявляється. А така обдарована, як ти, для нас особливо приваблива. Отримати подібну цінність — велика удача.

— Тобто тобі просто пощастило?

Утім, хвилинка «безкоштовної» розмови, вочевидь, добігла кінця, бо з кривою усмішкою він промовив:

— Забагато запитань, майсі.

Я скрипнула зубами.

— Ми вже на місці.

Повернувши голову, я з подивом помітила, що автомобіль зупинився біля кованої брами. Від величної будівлі негайно відійшов дворецький і впевнено попрямував до нас розміреним кроком. Цей чоловік був уособленням строгості та елегантності: високий, із посивілими скронями, вдягнений у бездоганно скроєний чорний костюм, білу сорочку та чорну краватку. Обличчя — спокійне, зі строгими, але водночас м’якими рисами, а очі — проникливі, з легким сріблястим відтінком.

Він відчинив дверцята автомобіля перед Каелем Дарном. Лише після цього затьмарений вийшов назовні й спокійно попрямував у бік будинку.

— Істене, у нас гостя, — кинув він на ходу, а я тим часом обережно висунула голову з машини, оглядаючись і прикидаючи, як мені вчинити.

— Поселити її в клітці? — сухо уточнив дворецький.

У мене від подиву ледь не відвисла щелепа.

— Непогана ідея для приборкання зухвалої пташки, але почнемо з кімнати на третьому поверсі, — відказав він.

— Але це ваш поверх, — нагадав Істен, і в ту ж мить я подумала, що клітка вже не здається аж такою поганою перспективою.

— Я в курсі, Істене. Але хочу, щоб моя майсі була в безпосередній близькості, — мовив затьмарений і зник у глибині будинку.

Після цього дворецький повернувся до мене, зосередивши всю свою увагу на моїй персоні. Я вже встигла вибратися з автівки, яка різко зрушила з місця одразу після того, як за мною грюкнули дверцята. Міцно притиснувши до себе свої пожитки, я просто завмерла, дивлячись на чоловіка. Він, своєю чергою, так само пильно розглядав мене.

— Отже, майсі… — примружився він. — Ходімо за мною.

Коли я не зрушила з місця, він гучно додав:

— Швидко!

Ще один тиран мені на голову. Я зітхнула й попрямувала до будинку.

Я ступила в царство тіней — інакше оселю затьмареного й описати було неможливо. Опинившись у вітальні, задерла голову, вражена висотою стелі, що губилася десь під самим дахом. Згори звисала масивна кришталева люстра. Уздовж стіни, по колу, здіймалися сходи з майданчиками, що вели до різних поверхів…