Розділ 7

Я прокинулася від легкого поштовху — машину злегка струснуло. Це означало, що ми подолали захисний бар’єр столиці й в’їхали до міста. Я різко випрямилася й уставилася на незворушного затьмареного. Здавалося, що за весь час Каель Дарн жодного разу навіть не поворухнувся.

— З пробудженням, — кинув він. — Ми прибули до Сомбрії. Ти тут уже була?

— Ні, — чесно відповіла і повернулася до вікна.

Мені шалено хотілося побачити місто, у якому мешкала більшість затьмарених. Столицю вважали їхньою цитаделлю.

Сомбрія постала переді мною величною й водночас загрозливою. Гострі шпилясті дахи й широкі стрілчасті арки тиснули на свідомість своєю масивністю. Вузькі вежі з вітражами приглушених кольорів ніби підкреслювали відсутність яскравості в цьому світі. Темно-сірий камінь у облицюванні фасадів лише посилював це відчуття.

Місто пригнічувало своєю величчю, змішаною з холодною жорсткістю. Тут не було тепла. Не було затишку. Лише сила, влада й могутність — ось його справжні цінності.

— І як тобі? — беземоційно поцікавився затьмарений, немов це було звичайною формальністю.

— Лячно, — зізналася я, не приховуючи емоцій.

— Ти дивна, пташко. Брехлива й правдива водночас.

— Це комплімент чи образа? — я навіть не глянула на нього, не в змозі відірвати погляд від вулиць, що пропливали за вікном.

— Констатація факту.

— Тоді просто прийми це як даність, — фиркнула у відповідь.

Я не очікувала, що він раптом підведеться зі свого місця й різко нахилиться вперед. Саме в цю мить я повернула голову — і ледь не здригнулася, коли його обличчя опинилося зовсім близько. Його пальці стиснули пасмо мого вогняного волосся й повільно пропустили його між собою.

— Перед зустріччю з іншими затьмареними тобі варто навчитися витримки та покори.

О, знову ця пісня…

Та запитань у мене вже накопичилося надто багато, і за кожне доведеться платити. Тому я промовчала й не стала втягуватися в чергову суперечку.

Він зрозуміло хмикнув. Ледь не торкнувся губами моїх губ. Я відчула його подих, що змішався з моїм. Завмерла, боячись поворухнутися…

Але він раптом так само швидко відсахнувся й повернувся на своє місце.

— Ми майже прибули.

— Куди? — видушила з себе.

— До мене додому.

— Ти поселиш мене у своєму домі?

Я гадала, що він замкне мене десь — в особливій в’язниці, а тоді, згідно зі своїм же поясненням, представить перед колегією затьмарених. Після певної «підготовки», як він казав.

— Ти досі не зрозуміла, пташко? — поблажливо перепитав.

Мене люто дратувало це звертання. Наче вимовити моє ім’я — нижче його гідності.

— Що саме?

— Я присвоїв тебе. Ти належиш мені. І служиш теж мені.

Я важко ковтнула.

— А як же з’їзд привілейованих затьмарених і той ритуал, про який ти говорив?

— Першу частину ми оминемо, а з другою розберемося трохи пізніше. Все, що тобі потрібно знати — я не збираюся віддавати тебе нікому.

Я ще не розуміла, добра це новина чи погана. Надто мало вихідних даних. Але дещо все ж усвідомила: цей затьмарений вирішив обійти закон, аби залишити мене собі. А це — серйозно. І той факт, що він робить це без жодного напруження, тривожив ще більше.

— Тобто замість спільної в’язниці в мене буде привілейована? — язикатість була моїм захисним рефлексом і проявлялася щоразу, коли я відчувала небезпеку.

— Так. У моєму домі, — кинув він. І, відверто кажучи, це пролунало двозначно.

— У якості кого? — їдко поцікавилася.

— Моєї бранки, — з усмішкою відповів він.

Мені здавалося, що він навмисне мене дражнить і водночас приховує найважливіше.

— А якщо інші затьмарені будуть проти такого розкладу?

Наше спілкування дедалі більше скидалося на протистояння, у якому кожен намагався зачепити співрозмовника й обов’язково залишити за собою останнє слово.

— Ти забула, що я — Другий Верховний. Багатьох затьмарених це неймовірно дратує, але зробити з цим вони нічого не здатні. Тож ще одна дрібка солі на їхню рану погоди не зробить.

Ця інформація стала для мене несподіванкою. Людям усе подавали так, ніби за Каелем Дарном стоїть величезна кількість прибічників, а тепер виявляється, що й серед самих затьмарених точаться чвари. Особливо — навколо постатей Верховних. Вочевидь, гризня за владу притаманна всім істотам у цьому світі, незалежно від їхньої природи.

— Здивована? — хмикнув він. — У нашому суспільстві нема добродушних.

— Ви й не люди, — нагадала я холодно.

— Ні, люба. Люди. Але незвичайні. Скоро ти з головою зануришся в мій світ, тож дам тобі одну пораду — не довіряй нікому. Кожен, хто запропонує тобі допомогу або уявний порятунок від мене, робитиме це з власних егоїстичних мотивів. Ціна за таку «послугу» буде непомірно високою. А покарання з мого боку за подібну спробу — неймовірно болісним.