Розділ 7.1

Я прокинулася від легкого поштовху — машину злегка струснуло. Це означало, що ми подолали захисний бар’єр столиці й в’їхали до міста. Я різко випрямилася й уставилася на незворушного затьмареного. Здавалося, що за весь час Каель Дарн жодного разу навіть не поворухнувся.

— З пробудженням, — кинув він. — Ми прибули до Сомбрії. Ти тут уже була?

— Ні, — чесно відповіла і повернулася до вікна.

Мені шалено хотілося побачити місто, у якому мешкала більшість затьмарених. Столицю вважали їхньою цитаделлю.

Сомбрія постала переді мною величною й водночас загрозливою. Гострі шпилясті дахи й широкі стрілчасті арки тиснули на свідомість своєю масивністю. Вузькі вежі з вітражами приглушених кольорів ніби підкреслювали відсутність яскравості в цьому світі. Темно-сірий камінь у облицюванні фасадів лише посилював це відчуття.

Місто пригнічувало своєю величчю, змішаною з холодною жорсткістю. Тут не було тепла. Не було затишку. Лише сила, влада й могутність — ось його справжні цінності.

— І як тобі? — беземоційно поцікавився затьмарений, немов це було звичайною формальністю.

— Лячно, — зізналася я, не приховуючи емоцій.

— Ти дивна, пташко. Брехлива й правдива водночас.

— Це комплімент чи образа? — я навіть не глянула на нього, не в змозі відірвати погляд від вулиць, що пропливали за вікном.

— Констатація факту.

— Тоді просто прийми це як даність, — фиркнула у відповідь.

Я не очікувала, що він раптом підведеться зі свого місця й різко нахилиться вперед. Саме в цю мить я повернула голову — і ледь не здригнулася, коли його обличчя опинилося зовсім близько. Його пальці стиснули пасмо мого вогняного волосся й повільно пропустили його між собою.

— Перед зустріччю з іншими затьмареними тобі варто навчитися витримки та покори.

О, знову ця пісня…

Та запитань у мене вже накопичилося надто багато, і за кожне доведеться платити. Тому я промовчала й не стала втягуватися в чергову суперечку.

Він зрозуміло хмикнув. Ледь не торкнувся губами моїх губ. Я відчула його подих, що змішався з моїм. Завмерла, боячись поворухнутися…

Але він раптом так само швидко відсахнувся й повернувся на своє місце.

— Ми майже прибули.

— Куди? — видушила з себе.

— До мене додому.

— Ти поселиш мене у своєму домі?

Я гадала, що він замкне мене десь — в особливій в’язниці, а тоді, згідно зі своїм же поясненням, представить перед колегією затьмарених. Після певної «підготовки», як він казав.

— Ти досі не зрозуміла, пташко? — поблажливо перепитав.

Мене люто дратувало це звертання. Наче вимовити моє ім’я — нижче його гідності.

— Що саме?

— Я присвоїв тебе. Ти належиш мені. І служиш теж мені.

Я важко ковтнула.

— А як же з’їзд привілейованих затьмарених і той ритуал, про який ти говорив?

— Першу частину ми оминемо, а з другою розберемося трохи пізніше. Все, що тобі потрібно знати — я не збираюся віддавати тебе нікому.

Я ще не розуміла, добра це новина чи погана. Надто мало вихідних даних. Але дещо все ж усвідомила: цей затьмарений вирішив обійти закон, аби залишити мене собі. А це — серйозно. І той факт, що він робить це без жодного напруження, тривожив ще більше.

— Тобто замість спільної в’язниці в мене буде привілейована? — язикатість була моїм захисним рефлексом і проявлялася щоразу, коли я відчувала небезпеку.

— Так. У моєму домі, — кинув він. І, відверто кажучи, це пролунало двозначно.

— У якості кого? — їдко поцікавилася.

— Моєї бранки, — з усмішкою відповів він.

Мені здавалося, що він навмисне мене дражнить і водночас приховує найважливіше.

— А якщо інші затьмарені будуть проти такого розкладу?

Наше спілкування дедалі більше скидалося на протистояння, у якому кожен намагався зачепити співрозмовника й обов’язково залишити за собою останнє слово.

— Ти забула, що я — Другий Верховний. Багатьох затьмарених це неймовірно дратує, але зробити з цим вони нічого не здатні. Тож ще одна дрібка солі на їхню рану погоди не зробить.