Розділ 6.4

Він, звісно ж, не побажав відповісти на моє попереднє запитання.

— То мені й надалі не чекати підкорення? — у його голосі звучали ті самі насмішкуваті нотки, які безмежно мене дратували.

Я не піддалася на провокацію — промовчала. Замість цього задумалась, хто саме обіймав пост Другого до Каеля Дарна. Пам’ять підло підкинула лише суцільну порожнечу.

— Кого ти змістив із цієї посади?

— Ще одне питання, — задоволено хмикнув він.

Я мало не загарчала від роздратування.

— Добре, тоді так, — схрестила руки на грудях, спробувавши надати собі більш грізного вигляду… але, схоже, лише привернула його увагу до зовсім іншої частини тіла.

— Це звучить інтригуюче, — відгукнувся він, навіть не приховуючи, куди саме дивиться.

— Я про справу. Пропоную угоду.

— Ти впевнена, що перебуваєш у тому становищі, коли можеш торгуватися? — з відвертою іронією поцікавився Каель.

— Безумовно! — огризнулася я.

— Гаразд, — легко погодився він. — Послухаємо, що ти пропонуєш в обмін на мої відповіді. Моє вимоги ти вже знаєш.

— Підкорення, — кивнула, — але разове! — швидко додала, поки він не вирішив, що я погодилася на все одразу. — За кожну послугу мені ти зможеш вимагати від мене покори саме в той момент, коли вона тобі знадобиться. Але з умовою: те, що отримаю я, має бути рівноцінним тому, що вимагатимеш ти.

— І як ти уявляєш собі цю… систему? — з цікавістю примружився він.

— Наприклад, за відповідь про каранів ти можеш вимагати від мене мовчання. Або відповіді на твоє запитання. Або якоїсь простої дії. Після того, як я виконую — ми повертаємося у вихідну позицію: я поводжуся, як хочу, а ти… погрожуєш.

— Цікава в тебе логіка, — протягнув Каель, уважно мене вивчаючи.

Ми з ним чудово розуміли одне одного: Каель Дарн без жодних зусиль міг змусити мене робити все, що заманеться. Для затьмареного це було так само просто, як вдихнути. Але я пропонувала інше — гру, де ставки набагато цікавіші. Те, що має зачепити його увагу. І, хай там що, але я була впевнена: це спрацювало.

— Ми можемо спробувати, щоб побачити, як це працює на практиці, — навмисно невимушено запропонувала я, затягуючи його ще глибше у вигадану систему.

Здоровий глузд так і не вибрався зі своєї могилки.

Схоже, він закопав себе остаточно, лишень виставивши назовні табличку: «Дурепо, куди ти лізеш?!»

Але мене вже було не зупинити.

Вперше за довгий час я нарешті отримала ниточку, яка могла привести до мами.

— Отже, — я повторила своє запитання, стараючись звучати спокійно, — що відбувається, коли карани знаходить людину з такою здатністю, як у мене?

Він коротко хмикнув — мовляв, очікувано.

— Усі магічно обдаровані зобов’язані бути взяті під варту, — почав він сухим, майже лекційним тоном. — Після цього про них негайно доповідають Верховному з Правлячої Коаліції, який у той момент відповідає за судову владу. Саме він визначає подальшу долю такої людини. За нашими законами її сила підлягає вимірюванню, після чого скликається з’їзд привілейованих затьмарених. Під час спеціального ритуалу визначається, кому саме надалі служитиме маг.

У мене всередині наче клацнули шестерні.

Занадто багато деталей складалися в єдину логічну картину.

Якщо маму забрали карани, то… Її шлях проліг не до тюрми, як я вірила всі ці роки. А просто — у серце їхнього темного суспільства. У саме лігво затьмарених, у Сомбрію. І там вона мала служити комусь із них.

Ця думка здійняла в мені хвилю — болю, полегшення, страху і надії одночасно.

Надії більше, ніж чогось іншого.

Отже… вона могла бути жива. Там. Зараз.

І виходило так, що потрапити в руки цього затьмареного — не найгірше, що могло трапитися. Навпаки. Він давав мені відповіді. Він віз мене в столицю. Він — мій квиток до місця, де зникла мама.

Навіть подякувати можна було б за такий комфортний транспорт.

Але... я не збиралася.

Занадто багато честі цьому самовдоволеному демону.

— Я відповів на твоє запитання.

Сперечатися було ні з чим. Хоч відповідь і породила в мені десяток нових запитань, ставити їх я не поспішала. Спершу треба заплатити за цей.

— Так, відповів. Тепер я маю віддати тобі невеличке підкорення. Чого ти хочеш?

Під його задумливим поглядом я могла чекати всього, чого завгодно. Від наказу роздягтися — до чогось ще більш провокативного. Я вже внутрішньо готувалася сперечатися, доводити, що така “плата” не є рівноцінною. Уявляла, як він може вимагати від мене правду про маму або спробує дістати з мене всю мою історію.

Але цей затьмарений… знову примусив мене ошелешено кліпнути.

— Я хочу… — повільно почав він.

Я затримала подих, чекаючи вироку.

— Хочу, щоб ти заснула.