Розділ 6.2

У відповідь почувся знайомий насмішкуватий хмик.

— Значить, ти — емоційна панночка.

— Що?! А ти — крижана потвора! — вибухнула я.

— Це правда, — абсолютно спокійно погодився він. — Затьмарені завжди тримають свої емоції під жорстким контролем. Інакше станеться щось дуже небажане. Не для нас — для інших. Для усього світу. А тобі, як я бачу, кортить мене вивести. На жаль, майсі, це неможливо. Зате ти, на відміну від мене, чудово реагуєш на провокації. Твоя сила залежить від почуттів. Чим вони сильніші, тим потужніший спалах твоєї магії.

— Звідки ти це знаєш?

У моєму голосі прозвучав відвертий сумнів щодо його «знань». Та й справді — усе, що він щойно вимовив, більше скидалося на логічні здогади, які міг скласти будь-хто, оцінивши мою реакцію й полум’я.

— Бо кожен затьмарений шукає по цьому світу таких, як ти, Феніксе. Це ж твій псевдонім, чи не так, Айро?

Я стисла губи так міцно, що вони побіліли. Одне діло — коли він здогадується або зібрав про мене інформацію. Інше — коли я підтверджу це вголос. Слово, яке вилетіло, назад не повернеш.

— Уперта, — в його усмішці промайнув хижий вигин. — Тим цікавіша.

— Перестань повторювати, що тобі «цікаво». Повір, це не мета мого життя розважати тебе!

Є люди, яких хочеться описати одним словом — «бісить». Він перевершував їх усіх. Моя звичка діяти раніше, ніж думати, знову дала про себе знати. Я спершу виплеснула роздратування, розпалену страхом, а тільки потім розум увімкнувся.

— Зажди… що означає «затьмарені шукають таких, як я»? — я мимоволі подалася вперед. — І що вони роблять, коли… знаходять?

— Привласнюють, — спокійно відповів він. — Те, що я вже роблю з тобою.

Я завмерла. Думка народилася — крихітна, колюча, поки що нечітка. Я відчула, що вона важлива, що ще мить — і пазл складеться.

— Ти — рідкісний випадок. Не зустрічав таких особисто, але доходили чутки, — він злегка нахилив голову, придивляючись до мене, — що в одного сильного затьмареного є подібна магичка.

В десятку.

Його слова стали ключем, який провернув замок у свідомості.

Мама.

Ймовірніше за все, її забрали не карани. Точніше, спершу — так, але вже у відділку її не внесли до переліку ув’язнених-бунтівників. Замість цього передали в руки затьмареного. Впливового, надто сильного затьмареного.

— Тепер цікаво й тобі, — він схилив голову, уважно відстежуючи найдрібніші зміни в моєму обличчі.

Прокляття. Я зовсім не хотіла демонструвати затьмареному свої слабкості, але була занадто схвильована власними здогадками. Мимоволі провела язиком по пересохлих губах — і тільки тоді усвідомила, що він уважно дивиться саме на мій рот.

Його очі зараз нічим не відрізнялися від людських, але при цьому прочитати їх залишались абсолютно неможливо.

— Що відбувається, коли карани знаходить людину таку, як я?! — напруга пройняла кожну клітину, і я знову подалася вперед, не в змозі приховати нетерпіння.

Та він, звісно, умів майстерно обривати чужу надію.

— З чого ти взяла, що я відповідатиму на твої запитання?

Я й сама почула, що мій голос прозвучав надто вимогливо. Довелося вдихнути глибше, зібратися з думками й спробувати хоча б виглядати стриманіше, шукаючи спосіб підступитися до нього і витягти те, що мені потрібно.

— Я погоджуся поїхати з тобою, — через силу вимовила я, ковтаючи свою гордість.

— Справді? Мені здається, ти й так це зробиш, — відтінок насмішки в його голосі дряпнув по нервах сильніше, ніж найгірший скрегіт металу.