Розділ 6

Ми їхали в напруженій тиші. Затьмарений жодного разу не відвів від мене погляду.
Хвала Прародительці, хоч очі в нього були зараз людські.

— Видихни, майсі. Тут можна дихати вільно. Машина оснащена подачею кисню, система сама регулює подачу.

Хотілося відповісти, що повітря мені бракує не через Безкрай, а через шок, але мова до мене ще не повернулася. Я різко відвернулася до вікна. Навіть шия хруснула.

— Непокірність у кожному русі, — прокоментував він.

З інтонації було зрозуміло: йому це подобається. Я знову його розважала, натомість він мене усе більше дратував. Затьмарений розкинувся на шкіряному сидінні навпроти — праву ногу закинув на ліву, руки опустив уздовж тіла. Місця у салоні вистачало, але здавалося, що він заповнює собою весь простір.

Я ж навпаки згорнулася у кутку, немов намагаючись стати маленькою й невидимою.
Не відводячи очей від вікна, стежила за похмурими краєвидами Безкраю. Одноманітність місцевості лише дратувала, а невідомість напряму — ще більше.

Зрештою я не витримала. Хоч і суворо забороняла собі відкривати рота.

— Куди ми їдемо?

— Я все думав, наскільки тебе вистачить, — хмикнув він.

Який же гад! Містер завищена самооцінка. Терпіти не можу таких. Хоча… одне діло, коли самооцінка безпідставна, і зовсім інше — коли для неї є всі передумови.
У його випадку — це безмежна влада.

— То куди? — з холодною ввічливістю повторила я, проігнорувавши підколку.

— У столицю.

— В Сомбрію? — недовірливо перепитала.

— А в нас є інша столиця?

— Для чого мені туди їхати?

— Тобі — тому що я так вирішив.

Я стиснула зуби так сильно, що заболіли щелепи.

— А тобі навіщо? — не втрималась і це питання зірвалося саме.

Затьмарений засміявся. Це був не зовсім людський сміх — низький, густий, але ніби віддалений, спотворений, немов долинав через невидимий бар’єр. Від цього мороз ковзнув по спині.

— Там мій дім. І ти поїдеш до мене. Вважай це запрошенням, від якого неможливо відмовитися.

— Це порушення моїх прав! — випалила я.

— Ти повторюєшся, — у його голосі з’явилася втомлена нотка, — хоча бачу, що дурепою тебе не назвеш. У цих наляканих очах блимає розум, то чому ж ти так вперто тримаєшся за дрібниці?

Це легко могло б прозвучати як комплімент, та замість приємності в грудях піднялася хвиля обурення. Хотілося просто плюнути йому в обличчя.

— Права людей для тебе дрібниці? — холодно кинула я.

— Я — один із Правлячої Коаліції. Для мене дріб’язкове все, що не стосується моїх бажань. А ти, бачу, вважаєш себе борцем за справедливість? Цікаво. Фенікс — саме так підписані твої роботи.

— Не розумію, про що ти, — я зухвало задерла підборіддя.

Він не міг мене вирахувати… не міг.

Хоча, чесно кажучи, у тій злощасній роботі я й справді виявилася надто наївною. І через один імпульсивний мазок стало очевидно, що Фенікс — жінка. Після того ніхто більше не вагався.

Та доказів того, що саме я стою за цим ім’ям, у нього немає.

Те, що він бачив мій вогонь — теж нічого не доводить.

Так, можливо, я магиня, яку за законами мають здати каранам… але це єдине, що він може мені інкримінувати. І навіть цього більш ніж достатньо, щоб мені не позаздрити.

— Ця твоя стратегія не спрацює. Для власного блага тобі краще співпрацювати зі мною, — затьмарений плавно підсилив тиск на мою свідомість.

Звісно, якщо глянути збоку, його слова могли здаватися логічними. Але нутро кричало інше: цей шлях усіяний пастками. Варто мені хоч на мить здатися — і він учепиться в мене, мов голодний мегадонт, та сама страхітлива істота з темних глибин, про яку нині лише легенди залишилися.

— Як саме я маю… співпрацювати? — обережно запитала я.

— Покажи вогонь, — вимовив він так буденно, ніби просив подати склянку води.

— Що?

— Простягни руку вперед і знову викликай полум’я.

Він дивився на мене пильно, в очах — тверда вимога. Я знітилася. А потім повільно відвела погляд і чесно зізналася:

— Я не можу.

У відповідь почувся знайомий насмішкуватий хмик.

— Значить, ти — емоційна панночка.

— Що?! А ти — крижана потвора! — вибухнула я.

— Це правда, — абсолютно спокійно погодився він. — Затьмарені завжди тримають свої емоції під жорстким контролем. Інакше станеться щось дуже небажане. Не для нас — для інших. Для усього світу. А тобі, як я бачу, кортить мене вивести. На жаль, майсі, це неможливо. Зате ти, на відміну від мене, чудово реагуєш на провокації. Твоя сила залежить від почуттів. Чим вони сильніші, тим потужніший спалах твоєї магії.

— Звідки ти це знаєш?

У моєму голосі прозвучав відвертий сумнів щодо його «знань». Та й справді — усе, що він щойно вимовив, більше скидалося на логічні здогади, які міг скласти будь-хто, оцінивши мою реакцію й полум’я.