Розділ 6.1

Ми їхали в напруженій тиші. Затьмарений жодного разу не відвів від мене погляду.
Хвала Прародительці, хоч очі в нього були зараз людські.

— Видихни, майсі. Тут можна дихати вільно. Машина оснащена подачею кисню, система сама регулює подачу.

Хотілося відповісти, що повітря мені бракує не через Безкрай, а через шок, але мова до мене ще не повернулася. Я різко відвернулася до вікна. Навіть шия хруснула.

— Непокірність у кожному русі, — прокоментував він.

З інтонації було зрозуміло: йому це подобається. Я знову його розважала, натомість він мене усе більше дратував. Затьмарений розкинувся на шкіряному сидінні навпроти — праву ногу закинув на ліву, руки опустив уздовж тіла. Місця у салоні вистачало, але здавалося, що він заповнює собою весь простір.

Я ж навпаки згорнулася у кутку, немов намагаючись стати маленькою й невидимою.
Не відводячи очей від вікна, стежила за похмурими краєвидами Безкраю. Одноманітність місцевості лише дратувала, а невідомість напряму — ще більше.

Зрештою я не витримала. Хоч і суворо забороняла собі відкривати рота.

— Куди ми їдемо?

— Я все думав, наскільки тебе вистачить, — хмикнув він.

Який же гад! Містер завищена самооцінка. Терпіти не можу таких. Хоча… одне діло, коли самооцінка безпідставна, і зовсім інше — коли для неї є всі передумови.
У його випадку — це безмежна влада.

— То куди? — з холодною ввічливістю повторила я, проігнорувавши підколку.

— У столицю.

— В Сомбрію? — недовірливо перепитала.

— А в нас є інша столиця?

— Для чого мені туди їхати?

— Тобі — тому що я так вирішив.

Я стиснула зуби так сильно, що заболіли щелепи.

— А тобі навіщо? — не втрималась і це питання зірвалося саме.

Затьмарений засміявся. Це був не зовсім людський сміх — низький, густий, але ніби віддалений, спотворений, немов долинав через невидимий бар’єр. Від цього мороз ковзнув по спині.

— Там мій дім. І ти поїдеш до мене. Вважай це запрошенням, від якого неможливо відмовитися.

— Це порушення моїх прав! — випалила я.

— Ти повторюєшся, — у його голосі з’явилася втомлена нотка, — хоча бачу, що дурепою тебе не назвеш. У цих наляканих очах блимає розум, то чому ж ти так вперто тримаєшся за дрібниці?

Це легко могло б прозвучати як комплімент, та замість приємності в грудях піднялася хвиля обурення. Хотілося просто плюнути йому в обличчя.

— Права людей для тебе дрібниці? — холодно кинула я.

— Я — один із Правлячої Коаліції. Для мене дріб’язкове все, що не стосується моїх бажань. А ти, бачу, вважаєш себе борцем за справедливість? Цікаво. Фенікс — саме так підписані твої роботи.

— Не розумію, про що ти, — я зухвало задерла підборіддя.

Він не міг мене вирахувати… не міг.

Хоча, чесно кажучи, у тій злощасній роботі я й справді виявилася надто наївною. І через один імпульсивний мазок стало очевидно, що Фенікс — жінка. Після того ніхто більше не вагався.

Та доказів того, що саме я стою за цим ім’ям, у нього немає.

Те, що він бачив мій вогонь — теж нічого не доводить.

Так, можливо, я магиня, яку за законами мають здати каранам… але це єдине, що він може мені інкримінувати. І навіть цього більш ніж достатньо, щоб мені не позаздрити.

— Ця твоя стратегія не спрацює. Для власного блага тобі краще співпрацювати зі мною, — затьмарений плавно підсилив тиск на мою свідомість.

Звісно, якщо глянути збоку, його слова могли здаватися логічними. Але нутро кричало інше: цей шлях усіяний пастками. Варто мені хоч на мить здатися — і він учепиться в мене, мов голодний мегадонт, та сама страхітлива істота з темних глибин, про яку нині лише легенди залишилися.

— Як саме я маю… співпрацювати? — обережно запитала я.

— Покажи вогонь, — вимовив він так буденно, ніби просив подати склянку води.

— Що?

— Простягни руку вперед і знову викликай полум’я.

Він дивився на мене пильно, в очах — тверда вимога. Я знітилася. А потім повільно відвела погляд і чесно зізналася:

— Я не можу.