Розділ 5.4

Сказати, що мені це не сподобалося, — нічого не сказати. Гнів, лють і заперечення з новою силою прорвалися крізь вени. Та полум’я більше не підіймалося. Він загасив його вщент. Щоправда, жар і не був потрібен, аби протистояти його навіюванню.

Я різко струсила головою, намагаючись вирватися з заціпеніння. В потилиці пронизливо різонуло болем, у очах потемніло, але я все ж зібралася і кинула йому зухвале:

— Нізащо!

Він справді здивувався.

Щиро.

Наче перед ним уперше хтось не впав навколішки.

«— До машини. Швидко!» — повторив він, на цей раз різкіше.

— Вже біжу! — огризнулася вголос, тепер куди впевненіше, бо зрозуміла: я можу опиратися його силі.

Він недовірливо вивчив мене поглядом, а потім коротко хмикнув:

— Ти стаєш дедалі цікавішою.

Після цього затьмарений схопив мене за лікоть і потяг до автомобіля.

— Відпусти! Що ти собі дозволяєш?

— Вперше за довгий час користуюся звичайним методом примусу, — байдуже кинув він. — Навіть… весело.

Його нахабство вражало. Він і справді розважався тим, що тягнув мене, як якусь річ? Підла істота. Нічого дивного, що мама ненавиділа затьмарених.

— У цьому немає нічого веселого! — обурилася я, але мене вже дотягли до авто, розчинили дверцята й намагалися силою всунути всередину.

Я вп’ялася пальцями в металевий проріз і втримала тіло на місці.

— Сідай, майси. Не випробовуй моє терпіння. Безкрай не любить самовпевнених. Залишишся тут — перетворишся на попіл.

Я ковтнула повітря, важко й болісно. Він не брехав — у цьому місці смерть приходить без попереджень. Та й піти з ним… означало кинутися в зовсім іншу небезпеку.

Мамин голос, колись турботливий, а зараз майже панічний, луною прорізав свідомість:
«Тримайся подалі від затьмарених. Ніколи, чуєш? Ніколи!»

А я стояла тут. Просто перед одним із них. І не могла уявити, чим це закінчиться.

Він натиснув долонею мені на потилицю, змушуючи нахилитися, щоб проштовхнути всередину. Сили були нерівні, тому опиратися не мало сенсу. Довелося піддатися його волі. Я ковзнула в салон, одразу відчувши його незвично просторий внутрішній простір. Навіть уявити не могла, що тут два ряди сидінь, розташованих один навпроти одного.
Я вмостилася спиною до водія, рвучко поправила шапку й парик, сподіваючись хоча б одне мамине правило не порушити та не допустити, щоб він побачив справжній колір мого волосся.

Оглянулася. Місце водія було відділене від нас затемненим склом — і вся моя надія на сторонню допомогу розсипалася в пил. Виходило, що я залишуся тут наодинці із затьмареним. Підтвердження прийшло миттєво: він забрався всередину за мною і потягнувся до дверей, щоб їх зачинити.

— Почекайте! Мої речі там! Я нікуди без них не поїду!

Його бездоганна брова піднялася в іронічному запитанні.

— Досить голосна заява для тієї, хто вже сидить у моєму автомобілі.

Від розпачу я прикусила губу. Довелося переступити через гордість і видавити крізь зуби:

— Будь ласка. Це все, що в мене є.

Він примружився, поглянув крізь прочинені дверцята на мою сумку, яка валялася вдалині.

У наступну мить вона піднялася в повітря й повільно, плавно попливла до нас.

Мене знову охопив первісний жах. Наскільки потужні його здібності?

Пам’ять стерти — як пальцями клацнути. Речі пересувати думкою — взагалі дрібниця.

Чому такому могутньому затьмареному потрібна я? І як, у ім’я Безликого, він зміг поглинути мій вогонь?

Питань ставало дедалі більше, а попереду чекала лише суцільна невідомість.

Моя сумка влетіла всередину й важко впала на підлогу біля моїх ніг. У ту ж мить дверцята грюкнули — самі по собі.

Автомобіль рушив з місця.