Розділ 5.3

Я розкрила рота, намагаючись вдихнути, але повітря тут було надто важким, задушливим. Від нього закрутилась голова, і я похитнулася, та не встигла впасти — чиясь сильна рука ривком утримала мене за лікоть.

— Ти підеш зі мною, майсі. Сідай у машину.

— На якій підставі? — обурилася я, хоча чудово розуміла, наскільки смішно це звучить. Хто він, і хто я!

Його брови іронічно звелися. Він дивився на мене зверхньо, з недвозначною насмішкою, мовляв: давай, продовжуй свою виставу. Я важко ковтнула, але перетворюватися на безмовну дурочку тільки тому, що він так звелів, не збиралась.

— Я — законослухняна громадянка Кроуса. Оплатила квиток на джаггер. Ви не маєте права знімати мене з рейсу і кудись везти!

— А підеш пішки через Безкрай?

Я задерла підборіддя. Ще чого! Я повернуся назад. Тепер я не становлю небезпеки для пасажирів — і поспішила повідомити йому про це.

— Ні! Я продовжу подорож на джаггері!

— На ось тому?

Затьмарений ледве помітно кивнув мені за спину. Я різко обернулася — і застигла.
Джаггер від’їжджав, набираючи швидкість. Лише моя сумка залишилася на землі, поступово вкриваючись попелом.

— Стривайте! Куди ви?! — я рвонула вперед, але лише тоді усвідомила, що моя рука все ще затиснута в його жорсткому хваті. — Відпусти…ть!

Я смикнулася, намагаючись вирватися.

— Вони про тебе забули, — хижо всміхнувся затьмарений.

— Що?

— Забули, що ти була в салоні. Забули про морок, який переслідував ваш рейс.

Водій просто повернувся до маршруту. Зв’язок із диспетчером відновився.
І, до речі, вони повністю забули про мою присутність теж.

— Цього… не може бути, — видихнула я, намагаючись переварити його слова.

Сила такого рівня… лякала. Це складний ментальний тиск. Такий, що впливає не на одну людину — а відразу на кількох. Бажання відійти від нього якомога далі лише посилилося.

Невже всі затьмарені здатні на таке?

— Ще й як можуть, майсі. Особливо зараз.

Що саме він мав на увазі — я не зрозуміла. Насупилася.

— Відпусти!

— Ти забула додати «іть» у звертанні, — у його голосі звучала відверта насмішка. — І щодо мого «права» забрати тебе. Солоденька, я другий у Правлячій Коаліції. Мені ордер не потрібен, бо саме я їх підписую. Забула?

Він дивився на мене, ніби я — остання наївна дурепа.

— Припиніть називати мене солодкою! — я спеціально виділила інтонацією той клятий склад «іть».

— А ти доволі цікава, моя художнице.

— Не розумію, про що ви говорите! Мабуть, ви мене з кимось сплутали. Я не малюю.

— Особливо не на стінах, — підказав він, і я мимоволі стиснула губи. — І не виплескуєш полум’я, правда? Тоді виникає питання: звідки воно взялося на твоїй руці?

— Я не знаю! Це все Безкрай. Тут відбувається щось дивне. За нами гналася якась незрозуміла сутність. Можливо, це через неї!

Затьмарений трохи схилив голову, спостерігаючи за мною. І хоча обличчя лишалося безтурботним, я відчувала: його терпіння тане. Треба було замовкнути. Змиритися. Він не відпустить — я це розуміла. Я вже потрапила в пастку. Та всередині мене сиділа дика кішка, яка краще б загинула просто тут, у Безкраї, аби тільки не йти за ним.

Його райдужка знову розчинилася в глибокому мороці. Дивитися зблизька в такі очі було моторошно. Особливо тепер, коли я бачила у них власне відображення. Мене пересмикнуло, але відвести погляд я вже не могла — він утримував. Підкоряв. Здавалося, що моє тіло скували холодні ланцюги.

А потім у свідомості пролунала чітка команда:

«— Сідай у машину!»