Розділ 5.2

Двері роз’їхалися в сторони. Я рвонула назовні, забувши навіть про свої речі.

Тяжке повітря Безкраю вдарило в обличчя різким, задушливим поривом. Я стиснула губи, намагаючись затримати подих, але від цього стало тільки гірше — голова закрутилася, а в горлі осів гіркий присмак полум’я. Воно стискалося всередині, немов у вакуумі, готове вирватися будь-якої миті.

«— Підійди до мене!»

У цьому наказі відчувалося неприхований зверхній тріумф.

Сволота. Справжня сволота!

Я ще ніколи в житті не була настільки злою. Страх за інших більше не утримував мене, і я дозволила емоціям вирватися назовні. Видихнула клубок гару й різко зірвалася з місця, мчала просто на нього — на затьмареного.

Він дивився зверхньо, навіть ледве помітно всміхався. Наче терпляче чекав, що я зроблю.

Опинившись перед ним, я вже не контролювала себе. Це точно була не розважлива, обачлива Айра Рейн — це був вогняний смерч, який прагнув розправи. Я підняла руку, готова вдарити затьмареного, другого членa Правлячої Коаліції, просто в обличчя.

Немислиме нахабство.

За таке карали смертю без вагань.

Здоровий глузд лежав поруч із раціональністю — обидві могилки в моїй свідомості чекали на момент, коли й моє тіло ляже поряд.

Але моя рука не торкнулася його обличчя.

Він схопив моє зап’ястя з блискавичною точністю. Міцно — але не боляче.
Емоції зірвали останні обмеження, і на моїй долоні спалахнув вогонь. Затьмарений задоволено всміхнувся, насолоджуючись моєю реакцією. Ця майже хижа усмішка змусила полум’я вирватися ще сильніше. Усе всередині свербіло, спонукаючи стерти його самовдоволену гримасу з цього зверхнього обличчя.

Не зводячи з мене погляду, він повільно підніс мою палаючу долоню до свого рота.
Його очі знову змінилися.

Крізь відблиски полум’я на мене дивилася темрява. Суцільна темнота, у якому не відбивалися навіть язики вогню, що виривалися з моєї руки.

Серце завмерло. Світ звузився до нас двох.

Не існувало нічого навколо: ні Безкраю, ні джаггера — лише темрява, він і я в ній.

Порожнеча. Страх.

Хотілося вирватися, утекти якомога далі, але я стояла нерухомо, дивилася просто в його обличчя, ніби ноги вросли в землю.

І раптом затьмарений зробив щось таке, до чого я була абсолютно не готова.

Він нахилився вперед і повільно провів язиком по моїй долоні. Я відчула кожною клітиною дотик його язика, який наче впивався в створене мною полум’я, вбирав його в себе, ніби це була рятівна крапля води. Його повіки злегка опустилися. Я майже почула глухий, тваринний рик, що народжувався десь усередині нього. Побачила, як на горлі пройшла вібрація, як сіпнувся кадик.

Холодок пробіг уздовж хребта.

Що взагалі відбувалося?

Він знову підняв погляд, але тепер у його очах більше не було суцільного мороку. Чорну, мов бездонна прірва, зіницю обрамляло полум’я — моє полум’я. Його райдужки горіли.

Кляті затьмарені… У цю мить я по-справжньому усвідомила, що влипла.

Мені б вирватися, втекти.

Страх, паніка, чистий жах прокотилися мною хвилею… але розчинилися в грудях звичайними тілесними відчуттями.

Полум’я всередині стихло. Не нуртувало більше.

— Вітаю, моя майсі.

Я була настільки приголомшена його впливом на мою стихію, що від несподіванки вирвалося:

— Хто?

У моєму словнику не існувало такого слова. Воно звучало чужим, іншим, не з цього світу.

— Солодкість, — хмикнув затьмарений. — Ти для мене справжня солодкість.

Я чудово розуміла: він не фліртував. Це не було ні прізвиськом, ні компліментом — це був… смак.

Його особисте відчуття смаку.

І саме це порівняння вивело мене з себе.

— Я — Айра Рейн!

— А хіба я питав твоє ім’я? — холодно, зверхньо відрізав він.