Розділ 5.1

Затьмарений!

Посеред Безкраю. Він вийшов із автомобіля так спокійно, ніби стояв не у мертвій отруєній землі, а на вулиці одного зі своїх захищених міст. Пальто велично спадало з плечей; поли розвівав вітер, коли він прямував до джаггера. У кожному кроці відчувалася влада — гіпнотична й загрозлива водночас. Цей чоловік випромінював небезпеку.

Він зупинився прямо перед транспортом, підняв підборіддя й поглянув крізь лобове скло. Просто на мене. Сталеві очі зімкнули мене на місці, позбавили подиху. Я не могла ні відвести погляду, ні поворухнутися, перетворившись на перелякану істоту перед володарем світу.

— Це… це ж затьмарений, — видихнув водій, не вірячи власним очам.

Він навіть потер їх, сподіваючись на колективну галюцинацію. Але губи затьмареного ворухнулися, й його голос — глухий, владний — прокотився салоном, ніби відлуння.

Проклята сила затьмарених.

«— Вийди.»

Наказ. Мені.

Я похитала головою. Раціональний голос у мені кричав, що вибору немає, але якась віддалена, майже дитяча частинка вперто вірила, що я можу не підкоритися. Абсурд! Через його появу навіть відступила та чорна субстанція, що гналася за джаггером. Як я можу боротися з тим, перед ким сама темрява відступає?

Але попри повну безнадію, моє вперте «я» укорінилося на місці.

«— Вийди.»

Він повторив наказ. І за напруженим вигином щелепи я зрозуміла, що він не звик повторювати двічі. Затьмарені очікують, що світ виконуватиме їхні накази з першого жесту. І я майже певна: у нього є межа терпіння — він мені дозволить мені максимум три спроби.

Усередині спалахнув протест. Як він сміє? Так, він другий у Правлячій Коаліції, але невже це дає йому право командувати мною?

Не знаю, звідки взялася така зухвалість.

Здоровий глузд шепотів: «Заспокойся, Айро! Він сильніший за всіх богів!»

Але щось інше у мені — чи демон, чи той нестримний вогонь у крові — штовхало мене до спротиву. Чинити опір до кінця.

«— Вийди. Негайно.»

Тепер його голос став гострим, як лезо. Він справді втрачав терпіння.

— Та катись ти до Безликого, затьмарений! — вирвалося з мене швидше, ніж я встигла подумати.

Моя раціональність щойно сама собі викопала могилу, лягла туди й власноруч засипала землею.

А зверху ще й табличку повісила: «У цьому тілі мене більше нема».

У голові пролунав сміх. Демонічний, із нотками злорадства. А коли я почула його знову — вже виразніше, сильніше — зрозуміла, чому він звучав саме так.

«— Я почекаю, поки ти не випустиш вогонь. А тоді, якщо тобі пощастить вижити після вибуху, витягну тебе з попелу. Тож упирайся далі, моя вогненна пташко».

Мені неймовірно хотілося крикнути, що він помиляється, що ніякого вогню не буде, але…

Поручень, за який я трималася, надломився. Я ледь не полетіла вперед, та встигла вхопитися другим боком і відновити рівновагу.

Лише тоді ошелешено глянула на шмат металу в своїй руці.

Я розлютилася на проклятого затьмареного так сильно, що навіть не помітила, як розплавила поручень.

Свята Прародителько… як же так?!

Вогонь усередині став наростати. Різко, нестримно — і я зрозуміла, що до його виходу лишилися секунди.

Треба вибиратися з джаггера. Негайно.

— Якого безликого… — пробурмотів водій, ошелешено глянувши на перекручений метал, але я не дала йому договорити.

— Відкривай таки двері! Зараз же! — крикнула в паніці.

Затьмарений продовжував зловтішно сміятися в моїй голові. Я вже здогадалася, що він робить це навмисно — щоб вивести мене з рівноваги.

Та це розуміння прийшло надто пізно.

Я перетнула межу.

Емоції рвали всі внутрішні замки, мов ураган. Страх змивав розум.