Розділ 4.3

З темряви попереду, немов із згустку чорного диму, виросла гігантська форма. Вона не просто рухалася — вона наступала, як хижа тінь, що вирішила ковтнути нас без залишку.

— Розвертайся! Негайно! — крик вирвався з мене сам.

Водій уже бачив те, що й я. Руль різко рвонув убік. Щось важке гупнуло позаду: сумки, багаж — разом із тілом когось із пасажирів. Мене врізало в холодне скло. Я скривилася, потерла плече, але болю майже не відчула — адреналін глушив усе.

— Безликий, що тут відбувається?! — заголосив хтось.— Ти що робиш, скажений?!

— Закрийте роти і сидіть! — водій зірвався, нерви у нього здали остаточно.

— Він збожеволів…

— Він нас угробить, точно угробить…

Пасажир, що стояв, почав підійматися — і в ту ж мить джаггер знову затрусило. Десь заграла сирена — протяжна, пронизлива, наче сама смерть завивала просто над вухом. Світло згасло, і кабіну заполонив червоний аварійний відблиск, який лише підсилював відчуття приреченості. Прилади пищали, блимаючи останнім життям.

Водій заметався між кнопками, торохтів швидко й збито:

— Пропалі джаггери… їх ніколи не знайшли… ні коліс… ні корпусів… ні людей… вони просто… просто зникали…

Пасажири застигли, наче в пастці свого страху.

А темрява попереду продовжувала нас наздоганяти.

Після його слів паніка накрила мене хвилею, але разом із нею прокинулася магія. Але цього разу вона була не порятунком, а смертельною загрозою: кисень і вогонь у замкненому салоні — вибухонебезпечне поєднання, адже джаггер наче набитий балонами. Стоїть мені тільки випустити те саме полум’я, що в галереї, — і ми підлетимо в повітря, знищивши себе та всіх навколо.

Отже, чого боятися більше: невідомої чорної маси попереду чи самої себе, яка може стати пасткою для інших? Думка про це стискала горло сильніше, ніж жар, що піднімався в грудях. Дихання почастішало, в грудях пульсував клубок жару, і мені здалося, що з кожним видихом із губ виривається дим.

Все погано. Дуже погано. Моє полум’я мене не спалить, але воно може стати катастрофою для усіх у машині, якщо джаггер вибухне; і тоді я не лише вб’ю людей, а, можливо, і себе не врятую. Розумні думки ніяк не змушували магію вщухнути: навпаки, вона підживлювалася емоціями, особливо страхом, що породжував захисну реакцію тіла.

Перед моїми очима виринав єдиний варіант: вийти назустріч проклятій тварі Безкраю. Хай краще помру я, ніж дам причину загибелі незнайомців у цій машині.

— Зупиніть джаггер! — голос вирвався з мене, рвучкий і наполегливий.

— Ти з глузду з’їхала? — почувся вражений голос водія, але я вже не могла терпіти.

— Зупини! — голос стискався в грудях, слова давалися в біль. — Я вийду. Я затримаю цю субстанцію.

Водій кинув на мене погляд через плече, в якому читався відразливий сумнів — він бачив у мені божевільну. Бідолаха не усвідомлював, що перед ним постали дві загрози: зовнішня, що краялася у вигляді чорної маси, і внутрішня — я сама, розбурхана і готова вибухнути. І зараз я була, можливо, небезпечніша за ту тінь.

— Я сказала: зупини! — крикнув я голосніше, і нарешті чоловік вдався до гальм.

— Водію, що з тобою коїться?! — миттєво обурився один із пасажирів. — Та ви що, жартуєте?

— Дама хоче вийти, — пролунало з натовпу. — Вона що, самогубця?

Впевнена, що вони вважатимуть мене ще більш божевільною, якщо скажу, що я здатна спалити їх до тла. Ці люди зовсім не розуміли, що над ними нависла подвійна загроза — ззовні та зсередини.

Водій мовчки подивився в дзеркало, потім видихнув і, ніби зрозумівши, що іншого вибору немає, нарешті стиснув важіль стоянкового гальма.

— Випустіть її, — пробурмотів він, — раз так хоче, то нехай іде. І рушимо далі по маршруту, як тільки відійдемо від цієї штуки.

Та останні слова впилися в розум. Можливо, я даремно переживаю за цих ідіотів? До страху додався гнів, і він лише підживив полум’я в моїх жилах. Кінчики пальців задимилися — я почала їх розтирати, надіючись, що це минеться, коли водій не витримав і злобно заричав у салон:

— Радар збився в безодню, зв’язку з диспетчером немає, а на нас насувається якась хрінь, яка готова поглинути весь джаггер!

Повисла миттєва тиша, після якої пасажири вибухнули панікою.

— Та що ж ми стоїмо?!

— Давай газу!

— Поїхали!

— Дайте мені вийти!!! — перекрикуючи цей балаган, вигукнула я і піднялася з місця.

Схопившись за поручень біля дверей, я зупинилася. Метал під моєю долонею почав немов підтавати — я його плавила. Що за прокляття безликого?

Двері заскрипіли й відчинилися, холодний повітряний удар вдерся в салон, ніби готовий поглинути те, що з’явилося зовні. Я відчувала, як магія всередині мене ревла, тягнучи до виходу, але разом із тим страх за інших стискав серце ще сильніше. Кроки ставали важчими, але рішення було прийняте — краще я, ніж вони.

— Дурепо, якщо ця істота не зжере тебе, то повітря Безкраю й так недовго триматиме. — хтось з пасажирів кинув у мене злий коментар.