Розділ 4.2

Хоч я й вдруге перетинала ці спустошені землі, жодної тіні легендарних чудовиськ досі не зустріла — лише мертвий, безнадійний простір довкола. Безкрай тягнувся, мов рана, що не загоюється. Його вид пригнічував, стискав груди, будив у душі гарячий протест: так не має виглядати наш світ.

Я потерла скроні. Від штучної подачі кисню голову неприємно стискало. Дешеві хитрощі водіїв: економлять все, що можуть, хоч за законом мали б забезпечувати комфорт пасажирам.

Озирнулася. Співрозмовників серед попутників не було — одні спали, інші лише робили вигляд, ховаючись у власній тривозі. Кожен сидів напружено, так, ніби готовий схопитися й бігти, хоча бігти тут було нікуди.

Моє місце — одразу за водієм, але це не робило його кращим. Замість нормального вікна, хай навіть із решіткою, у мене був лише вузький круглий отвір, до якого я час від часу прикладала око. Зате я єдина чула розмову нашого гонщика з диспетчером. Маршрут кожного джаггера відстежували — безпека і все таке.

Зашипів зв’язок. Водій потягнувся до мікрофона.

— Підтвердьте, перетин третьої зони.

— Підтверджую. Джаггер Q-1 увійшов у третю зону. Видимість — два бали. Падає. Ймовірність попільної бурі в четвертій або п’ятій зоні.

— За прогнозами аналітиків, буря пройде краєм четвертої. Вас не зачепить.

Невдоволене бурмотіння водія викликало в мені ледь помітний неспокій. Але я змусила себе розслабитися — попільні бурі тут траплялися часто, а цей чоловік, судячи з тону, пережив не одну. Треба просто відпочити. Попереду на мене чекали невідомість і важкі рішення, і це було єдиним тихим моментом, який я могла собі дозволити.

Я заплющила очі та спробувала зануритися в улюблені кольори — яскраві, живі, теплі, які мешкали лише в моїй уяві. Вже майже відпливала в них, коли раптом джаггер різко тряхнуло.

Я здригнулася, вирвана зі стану напівсну. У салоні піднявся гомін. Пасажири тягнулися до вікон, вдивляючись у темряву. Я припала щокою до свого крихітного оглядового кругу, намагаючись щось розгледіти. Моргнула, сфокусувала погляд — і застигла.

Перед нами не було ані туману, ані попелу. Лише темрява. Справжня. Глибока. Глуха. Така, як у очах затьмареного.

І ця темрява наближалася.

Паніка накрила миттєво. Серце забилося частіше, скроні пронизав гострий біль.

— Свята Прародителько… — прошепотіла я, навіть не помічаючи, що говорю вголос.

При такому видовищі залишалося тільки молитися богам — якщо вони все ще слухають наш світ.

— Водію, що це?! — вигукнув хтось із пасажирів, голос зірвався на паніку.

— Що в ім’я Безликої це таке?!

— Водію, відповідайте!

Хвиля тривоги набирала силу, ніби ось-ось готова перерости у справжню істерику. Я стискала кулаки так сильно, що пальці побіліли, бо боялась навіть подумати про те, з чим ми зіткнулися.

— Замовкніть і залишайтеся на місцях! — нарешті рикнув водій, хоча страх у його голосі видав його краще будь-яких слів.

Я подалася вперед — настільки, наскільки дозволяла вузька кабіна, — і побачила, як він в лихорадці тисне на кнопку мікрофона, знов і знов кидаючи в пустоту:

— Диспетчер, це джаггер Q-1. Вийдіть на зв’язок! Повторяю, нам потрібні координати! Перед нами аномальна субстанція! Диспетчер! Чуєте?!

Відповіді не було. Тиша у каналі — гірше за будь-які погрози.

І тоді я побачила це.