Розділ 4.1

Я влетіла в квартиру, мов навіжена. Сумка з глухим стуком впала на стіл, а я вже рвалася до шафи, витягуючи валізу. Та збиратися я почала не з одягу, а першими зникали зі столу мої робочі інструменти.

Найцінніше — набір пензлів, подарунок від мами. Я не знала, де вона їх дістала й з чого вони зроблені, але лише вони витримували мою магію. Будь-які інші щетинки миттєво спалахували, варто було мені провести через них іскру, що оживлювала фарби й робила їх яскравішими.

З графіті було інакше. Для них я створила спеціальний розпилювач з вогнестійкого матеріалу, що було моєю власною розробкою. Роб, який допомагав мені зі збіркою, так і не здогадався, для чого насправді призначений цей прилад. Поки я навчилася передавати через нього магію фарбам, п’ять попередніх прототипів буквально розплавились у моїх руках.

Я ретельно пакувала все це в першу чергу. Це був мій скарб. Моє серце.

Лише після цього настала черга скромних речей. Їх було небагато, бо вони мало важили для мене. Я краще витрачу гроші на фарби і полотно, ніж на новий светр.

Стиснувши в руках валізу та невелику дорожню сумку, я обвела крихітну кімнату прощальним поглядом. Оренда оплачена до кінця місяця. І тепер через цього затьмареного, хай безликий його побере, я вимушена покинути дім і марно витратити дорогоцінні кошти.

Не гаючи часу, я вийшла у коридор і тихо причинила двері. Ключі залишила при собі — нехай кімната ще трохи побуде «моєю». Через місяць господар прийде, побачить, що я з’їхала, і просто зробить дублікат ключів. Зникнути так, аби ніхто не знав, коли саме я пішла — найрозумніше рішення. Раптом затьмарений знайде мою адресу. Краще не давати йому жодних ниточок для мого пошуку.

На щастя, сусідів я так і не зустріла — люди тут змінювалися швидко, ніхто не встигав запам’ятати обличчя.

Було б непогано викликати авто, щоб швидко дістатися до станції джаггерів. Але такої розкоші я дозволити собі не могла. Довелося обирати громадський транспорт, а саме монорейку. Щоправда, до неї треба було йти дві кілометри пішки. То були довгі, втомливі, начинені прокльонами на адресу затьмареного, хвилини дороги.

На станції доля нарешті зглянулася до мене. У останньому на сьогодні джаггері лишилося одне-єдине місце. Водій, помітивши у моїх очах палке бажання вирватися звідси, хитро всміхнувся й назвав нову ціну — рівно стільки, скільки в мене залишалося. Ані монети більше, ані менше.

Дістатися іншого міста я зможу, але що там робити без грошей, навіть не уявляла. Проте страх перед затьмареним переважив усі сумніви. Поки мої пензлі й фарби при мені, я знайду спосіб вижити.

Полегшення накрило хвилею, щойно я опустилася на своє місце, і джаггер рушив. Коли ми перетнули межу купола, я подумки попрощалася з цим нещасним містечком, де знищили три мої роботи. Ніколи цього не пробачу.

Безкрай зустрів нас нескінченною сірою пусткою й туманом, що поглинав горизонт. Попіл стирався об потрісканий ґрунт, частково провалюючись у його розломи. Раптові повіви вітру здіймали сірі пластівці в повітря, на мить ховаючи огляд водію. Час від часу повз проносилися обвуглені гіллячки або залишки висохлої рослинності.

За межами куполів життя більше не було — принаймні звичного. Проте серед людей ходили шепоти про істот, що живуть у Безкраї, пожираючи тіла тих, хто засинає тут назавжди. Доказів, звісно, ніхто не бачив: ті, хто вирушав сюди, не поверталися. Але чутки вперто жили далі, особливо коли навіть джаггери зникали в цій порожнечі.

Через це подорожі між містами мало хто наважувався здійснювати. Страх перед Безкраєм сидів у кожному — і сьогодні він жив і в мені, холодний та липкий, але я все одно їхала вперед.

Назад дороги більше не було.