Розділ 3.2

Прокляття… Безликий, та він же не може бачити крізь стіни! Немає жодного підтвердження, що Затьмарені володіють такою силою… але зараз я не вірила жодному міфу.

— Правду. Негайно, — голос його став ще нижчим, ще загрозливішим.

Він не підвищував голос, але здавалося, що барабанні перетинки ось-ось луснуть. Це була не гучність, а справжня влада. Сила, що тиснула на розум. Відвідувачі застогнали хором, один за одним приглушено схлипуючи. Бургомістр покривився і притиснув долоні до вух.

Я лише стиснула губи, коли неприємний холод пробіг по нервових закінченнях, проте він залишався терпимим. Далі зволікати не мало сенсу. Поки зал заповнювали приглушені ридання та шурхіт чужого страху, я ковзнула від своєї колони до наступної.

Перша перемога — мене не помітили. Я навіть дозволила собі короткий, беззвучний видих полегшення.

— Вона… вона…

Кінець! Почувши голос Налії, я на мить завмерла, але в ту ж секунду знову рвонула вперед і сховалася за наступною колоною. Залишалось дві. Ще дві — і я дістануся коридору, що веде до службових кімнат.

— Вона досі тут! — зірвалося у Налії; її голос ламався під тиском примусу. А потім вона несподівано зірвалася, вириваючи слова так, ніби вони палили їй язик: — Це незаконно! Затьмареним заборонено застосовувати примус до законослухняних громадян у публічних місцях. Тільки за наявності ордера!

Браво. Я завжди здогадувалася, що Налія жінка з характером — відкрити галерею в такому похмурому місці під владою затьмарених, треба мати сталевий хребет. Але заявити таке Затьмареному в обличчя? Це міг зробити лише той, хто готовий заглянути смерті прямо в очі.

Так, подібний закон існував, але жодного підтвердженого випадку, що хтось колись наважився його вимагати… Я не знала. Ніхто не знав. Бо Затьмарені робили все, що хотіли — вони були владою. Законом. Судом і вироком.

Бургомістра я бачила лише зі спини, але і по шиї було зрозуміло, як чоловік зблід, плечі його напружилися, немов він от-от зомлівав.

Я ж не могла дозволити собі розкіш подивитися фінал цієї сцени. Потрібно було зникнути. Негайно.

Погляд зупинився на наступній колоні. Але шлях до неї пролягав повз постамент із безцінною вазою. Я прорахувала траєкторію. Ліворуч — ризик зачепити. Праворуч — вузько, але шанс кращий.

Рванула.

Саме в цю мить Затьмарений, наче відчувши моє рух, прогримів голосом, що прокотився залом, як удар грому:

— Я — Верховний. Один із Правлячої Коаліції! І у кого мені просити ордер? У самого себе?

Його сміх не був сміхом. Це було лезо, що ковзає по склу перед тим, як розрубати його навпіл.

У ту ж мить, коли Налія з приглушеним зойком згиналася й осідала до його ніг, я, шокована до ступору, зачепила прокляту вазу. Та з дзвоном зірвалася з постаменту й розлетілася на мармурі сотнями осколків.

Клята безодня.

Час, здавалося, зупинився. Повисла липка, задушлива тиша — і в ній пролунав наказ:

— Ти. Іди сюди.

Мені привиділося, що його сила мчить до мене хвилею, швидше за блискавку. Чи то марення, чи просто паніка — але я рвонула вперед, у бік службового коридору. Усвідомлювала: затримання неминуче. Проте мала бодай останню мізерну надію вирватися.

Вже відчувала, як невидимі ланцюги стискають тіло. Як поперек скручує від неприродної потреби розвернутися й піти до нього. Ніхто навіть не кинувся навздогін — затьмарений незворушно стояв на місці, впевнений, що його воля приведе мене назад.

Свідомість затопила лють. Я не хотіла коритися. Не стану черговою тупою маріонеткою всесильних істот, які загарбали наш світ.

Я — інша. Я — Фенікс. Мій птах — не просто графіті. Не лише протест. Це моя воля. Мій вогонь. Мій стрижень.

— НІ!!! — закричала я, надриваючи горло, і в наступну мить зрозуміла: я палаю.