Розділ 3

Я відвернулася на мить, притискаючись спиною до холодної мармурової колони. Коліна мимоволі тремтіли, а шкіра на потилиці обпиралась у тверду поверхню, шукаючи хоч якогось опертя. Я заплющила очі — вздовж хребта прокотився крижаний холодок.

Чому він тут? Вирахував мене? Чи це просто зловісний збіг?

Обережно визирнула з-за колони. Налія вже поспішала до нього, розквітаючи фальшивою посмішкою.

— Пане, яка честь бачити вас у нашій скромній галереї!

Затьмарений кинув на неї байдужий, майже порожній погляд. За його спиною виднівся сам бургомістр. Налія одразу ж додала:

— І вас, містере Роус.

— У нас представлено багато робіт знаних майстрів, — почала вона солодким голосом. — Буду рада провести тур та…

Вона не встигла договорити — рука в чорній рукавичці плавно, але безапеляційно зупинила її.

— Я шукаю певну роботу, — голос Затьмареного зірвався холодною хвилею й накрив увесь зал, змушуючи людей завмерти.

Я здригнулася разом з усіма. А він навіть не застосував силу. Я знала. Відчувала. І від цього було ще страшніше. Що станеться, якщо він вкладе владу в свій голос?

— Вкажіть, що саме вас цікавить, і я одразу подивлюся, чи є у нас потрібна робота, — покірно промовила Налія.

Загравай з ним скільки хочеш, це не допоможе, подумала я.

— Відійдіть. Я огляну все сам.

Його грубість різала слух, та затьмареним дозволено все. Налія відступила так швидко, ніби обпеклася. Ситуація дедалі більше лякала. Він увійшов у центр залу, на мить затримав погляд на кількох полотнах, а потім різко повернув голову до моєї картини — точно приціл навів.

О, Прародителько і син її безликий… Я приречена. Треба йти. Треба бігти. Негайно.

Але будь-який мій рух приверне увагу. Це — пастка. Крижана петля навколо горла.

Затьмарений впевнено рушив до моєї роботи.

— Де художниця цього полотна? — низький голос розірвав тишу так різко, що в людей по шкірі пробігли мурахи.

Тільки слід віддати належне Налії: вона не зламалася. Не видала мене, адже в залі повно свідків. Він поїде — а її репутація залишиться.

— Перед вами, — звучно і навіть гордо відповіла вона. — Це моя робота. У вільний час я займаюся творчістю.

— І підпис Ф теж ваш? — скептично уточнив він, явно насолоджуючись моментом.

— З чого ви взяли, що це Ф? Це вигадлива Р, — рівно відповіла Налія, хоч голос її трохи зраджував нерви.

Неживих тут стало двоє: я й директорка галереї. Якщо мене ще не викрили, то вона вже по горло загрузла в багні, з якого не вибратися.

— Не брешіть, леді, — він коротко, насмішкувато хмикнув, недвозначно даючи зрозуміти, що до леді їй далеко. — У вас немає ні краплі тих барв, що є на картині. Ви — порожня оболонка. Як і всі полотна в цьому залі, крім цієї… і тієї.

Рука в чорній рукавичці вказала в напрямку моєї попередньої роботи — тієї, що ховалася за колоною від його погляду. Звідки він знає, що вона там? Хіба він… відчуває їх?

— Питаю ще раз: де художниця?

Його голос пройшовся по залу, наче холодний лезо. У ньому звучала не лише лють, а щось глибше, багатошарове. Тепер там явно бриніло крапля сили — і стало ще страшніше. Людина так говорити не може.

— Її тут немає, — видихнула Налія, наче кожне слово давалося їй через біль.

По її скроні скотилася крапля поту й впала на мармур, немов глухий удар. Вона тремтіла, пальці судомно впивалися в долоню, а дрібні волосинки на руках стояли дибки. І не було жодної людини, яка б не боялася Затьмареного, що вирішив торкнутися силою чужої волі. Зустрітися з таким віч-на-віч — це ніби прожити свій найжахливіший кошмар наяву.

— Брехня, — кинув він, як вирок, і повільно обвів зал поглядом.

Прокляття… Безликий, та він же не може бачити крізь стіни! Немає жодного підтвердження, що Затьмарені володіють такою силою… але зараз я не вірила жодному міфу.

— Правду. Негайно, — голос його став ще нижчим, ще загрозливішим.

Він не підвищував голос, але здавалося, що барабанні перетинки ось-ось луснуть. Це була не гучність, а справжня влада. Сила, що тиснула на розум. Відвідувачі застогнали хором, один за одним приглушено схлипуючи. Бургомістр покривився і притиснув долоні до вух.

Я лише стиснула губи, коли неприємний холод пробіг по нервових закінченнях, проте він залишався терпимим. Далі зволікати не мало сенсу. Поки зал заповнювали приглушені ридання та шурхіт чужого страху, я ковзнула від своєї колони до наступної.

Перша перемога — мене не помітили. Я навіть дозволила собі короткий, беззвучний видих полегшення.

— Вона… вона…

Кінець! Почувши голос Налії, я на мить завмерла, але в ту ж секунду знову рвонула вперед і сховалася за наступною колоною. Залишалось дві. Ще дві — і я дістануся коридору, що веде до службових кімнат.

— Вона досі тут! — зірвалося у Налії; її голос ламався під тиском примусу. А потім вона несподівано зірвалася, вириваючи слова так, ніби вони палили їй язик: — Це незаконно! Затьмареним заборонено застосовувати примус до законослухняних громадян у публічних місцях. Тільки за наявності ордера!