Розділ 2.2

Я натягнула чорну перуку, поправила сувору спідницю-олівець до колін і заправила в неї світло-сірий гольф із високою горловиною. Туфлі-човники на низьких підборах трохи стискали пальці, але я не звертала уваги. Цей образ — чужий мені, надто стриманий, надто правильний — був свідомим вибором. Маска, яку я мусила носити.

Підхопивши загорнуте в газету полотно, я вийшла з квартири.

Учора, поки працювала над картиною, я відчула, як мої графіті зникають. Тіло відреагувало першим: пальці розтиснулися, кисть випала на підлогу, дихання збилося, а груди стиснуло так, що мене зігнуло навпіл. Наче живу частину мене вирвали без жалю. Я знала, що це неминуче, та одне діло розуміти, а зовсім інше — відчути.

Я оплакувала їх; кожен мазок, кожну іскру, що вкладала. Хотілося вити, як поранений звір, але замість цього я просто вчепилася зубами в подушку і тихо плакала у темряві. Лише після опівночі знайшла сили підвестися й змусити себе завершити картину.

Саме тоді я й вирішила: якщо вже я отримую гроші за цю роботу, то попрошу ще й дозволу бути присутньою на виставці. Не як гостя — звісно, ні. Але, можливо, як працівниця галереї, стажер, хто завгодно… аби побачити, як мої кольори оживають серед чужого сірого.

Я знала, що мої роботи дорогі. Так, у полотна я вкладала мало магії — лише крихту від того, чим наповнювала графіті. Але навіть цієї крупинки вистачало, щоб вони палали яскравіше за будь-який експонат.

На моє здивування, директорка галереї — Налія Раанна — не видала миттєвого холодного «ні». Вона довго дивилася на картину, яку я поставила перед нею, вдивлялася так, ніби намагалася розгледіти щось понад фарбу. А тоді м’яко сказала:

— Розумію. Кожному митцю хочеться побачити захват у чужих очах. Це природне бажання.

Вона не розуміла. Те, що вона назвала марнославством, для мене було інакшим: потребою відчути, як частина мене оживає в іншому. Як прихована ідея торкається чужої свідомості, проростає там.

— Не буду приховувати, — продовжила Налія, — я дуже високо ціную твої роботи. У них відчувається величезний потенціал.

Ще б пак, — скривилась я подумки.

— Тож я не можу відмовити в такому невеличкому проханні. Тим більше… я щиро сподіваюся на наше довге співробітництво.

Її голос звучав доброзичливо. Але в мистецтві, як і в політиці, доброзичливість рідко буває без інтересу. І все ж — це був шанс.

І я мала ним скористатися.

Скупий усміх приховав правду. Я знала, що приходжу сюди востаннє, але не бачила сенсу засмучувати Налію раніше. Хто знає, як поведе себе людина, коли зрозуміє, що втрачає свою золоту жилу.

Директорка відсунула ящик столу, дістала тимчасову перепустку і простягнула мені.

— Місце для твоєї картини вже підготували. Зможеш побачити реакцію гостей, коли ми винесемо полотно в зал і представимо його публіці.

— Дякую, — я взяла перепустку і підвелася. Хотілося якнайшвидше опинитися у залі.

— Яка тема наступної роботи? — пролунав її голос, щойно я дісталася дверей.

— Дорога, — відповіла, не озираючись, і вийшла з кабінету.

Усередині виставкового залу я зупинилася і не втрималась від тихого вдиху. Височенні мармурові колони надавали простору величі, немов я ступила в храм мистецтва. Стеля була оздоблена декоративними елементами у формі розкритих пелюсток, і здавалося, що вони ловлять кожен відблиск світла. Підлога блищала, ніби по ній щойно пройшлися зірки, залишивши лискучий слід.

Я повільно обійшла зал, оглядаючи роботи інших художників. Вони були технічно бездоганними, сильними, продуманими… і водночас холодними. У них не було тепла, не було того тихого дива, яке змушує серце битись частіше.

Я не думала так через пиху. Я чудово розуміла, що не дотягую до рівня майстрів, що творили до появи затьмарених. Та все ж у картинах нового покоління бракувало щирості та живої магії, тієї, що змушує очі світитися, а душу — тремтіти.

Їм не вистачало того, що світ утратив…

Ховаючись у тіні колони, я стежила за порожньою ділянкою стіни, на яку вже спрямували світло прожекторів. За мить двоє співробітників галереї обережно занесли мою картину. Білі рукавички тримали полотно так, ніби воно було з чистого скла. Вони закріпили його, і барви спалахнули під світлом, немов ожили.

До полотна одразу почали тягнутися люди — повільно, з показною цікавістю. Тут зібралися не ті, хто любить мистецтво, а ті, кому потрібно було довести, що вони належать до вершків суспільства. Приходили за статусом, а не за емоціями.

Сумка на плечі помітно тяготила, бо всередині лежав товстий конверт з оплатою за роботу. Важко було прощатися з ним думками, але принаймні картина зараз була у безпеці. Тут їй не загрожувало зникнення під чиєюсь темною долонею.

Щойно я подумала про затьмареного, всередині щось зболіло й стиснулось. Глибоко вдихнула, намагаючись прогнати тривогу. Сказала собі, що це просто нерви, наслідки вчорашнього шоку. Але не витримала і поглянула на вхід.

Двері, які мить тому спокійно стояли зачинені, різко розчахнулися. Всередину зайшов він. Той самий. Затьмарений. Його кроки були владними, упевненими, а в кожному русі читалася сила, від якої стигло повітря.