Розділ 2.1

Я влетіла до орендованої квартирки так, ніби затьмарений дихав мені в спину. Звісно, це була лише гра уяви, але серце від цього не билося тихіше. Я зачинила двері й на мить притиснулася до них спиною, намагаючись вирівняти подих. Потім швидко обернулась і защовгнула всі замки, хоча це було марно Та все ілюзія безпеки трохи заспокоювала. За потреби такі старі двері злетіли б з петель одним рухом.

Скинувши кофту й кинувши її на крісло, я пройшла вглиб кімнати та впала на вузьке ліжко. Завмерла, дивлячись у бляклу стелю, яку постійно хотілося перетворити на зоряне небо. От би хоч щось у цьому світі сяяло.

Розсипані по подушці вогненно-рудi, майже червоні пасма нагадали про себе — ще одна ознака, яку мама й я приховували з дитинства. Колір волосся — такий самий промовистий, як і магія в жилах. Чим дорослішою я ставала, тим сильніше відчувала силу всередині, і тим яскравіше займалися мої локони.

Мама казала, що це природно для нас. Хто ми такі — так і не пояснила. Вона берегла цю таємницю завзято, майже болісно, аж поки не зникла в одному з проклятих міст. Я ж росла з переконанням, що вона була не просто свідком ізлому світу, а однією з ключових фігур давнього порядку. Саме тому ми, можливо, й ховалися. Це були лише мої здогадки: мама жодного разу не наважилася розповісти правду, повторюючи, що час ще не настав.

Я знала тільки те, що знали всі. Коли мені було ще й трьох не виповнилося, світ розірвало катастрофою, яку тепер називають ізломом. Головний вулкан континенту раптово вибухнув, і чорна, немов ніч без зір, лава поглинула все на своєму шляху. Жоден магічний щит не витримав її. Найсильніші маги вирушили на боротьбу — і повернулися іншими. Затьмареними.

Вони втратили не лише свідомість, а й свою природну магію. Демони оселилися в їхніх тілах, і темні, без жодного проблиску світла очі стали печаткою їхньої сутності.

Як саме вони зупинили лаву, досі ніхто не знає. Одні казали, що це була не магія, а щось глибше й страшніше. Інші шепотіли, що сама лава і була ними. Що це їхня ж форма, проєкція, яка припинила пожирати світ лише тоді, коли отримала достатньо плоті.

Після того небо змінилося. Пепел із того виверження так і не полишив наш світ; він досі падає, наче нагадування про той день. А сонце перетворилося на тьмяний диск, що більше не гріє, а тільки дивиться згори, байдужим і холодним оком.

Усе це — лише уривки зі шкільної програми, сухі факти, вкладені нам у голови разом із сірим хлібом без смаку. Я росла вже після встановлення нового порядку й вивчала скорочену історію становлення світу, який тепер звали Колос — на честь тих, хто його перебудував і хто його спотворив. У безкоштовних школах для бідних цей предмет був обов’язковим: кожен мав знати, кому завдячує «порятунком».

Я теж ходила до тієї школи. Кожного ранку туго обмотувала голову тюрбаном, ховаючи волосся, а деякий час мама ретельно фарбувала мої пасма спеціальною сумішшю, яку винайшла сама. Але з часом навіть вона перестала допомагати — сила всередині росла швидше, ніж її маскувальний засіб міг стримати. До шістнадцяти я, як і мама, перейшла на темні перуки.

Щодня вона змушувала мене повторювати три правила, мов молитву:

- ніколи не використовуй силу,

- ніколи не показуй свого волосся,

- ніколи не привертай уваги затьмарених.

Це була наша віра, наш щит, наша пастка. Ми жили у злиднях, забуті богами й людьми, удаючи звичайних, тихих, сліпих до світу, який більше не належав нам. І так тривало, поки мама одного дня не пішла на чергову підробіток — і не повернулася.

У нас був план на такий випадок. Ми багато разів обговорювали його, але я ніколи не вірила, що він стане реальністю. Я була молодою, нерозумною, впевненою, що світ, хоч і темний, але справедливий до тих, хто не чіпає його без потреби. Як же я помилялася.

Я порушила всі її заборони. І не тому, що хотіла кинути виклик системі. Я просто шукала її. Я малювала, щоби залишити сліди. Щоби вона, де б не була, знала: я йду. Я не здаюся. Я не забула.

Колись вона вилає мене за дурість — і це буде найщасливішим днем мого життя.

Я приїхала сюди, тому що натрапила на чутку: саме через Меридель тихцем перевозили захоплених бунтівників. Можливо, мама була серед них. Я змогла дізнатись лише одне — її забрали карани. Що було далі — суцільна порожнеча. Для правди потрібні гроші, а їх у мене, на жаль, не було й близько.

Я перекотилася на бік і втупилася в мольберт із незавершеним полотном. Завтра — здача в галерею. Єдине світле у цьому сірому місці. Першим, що я зробила, коли прибула до Мериделю, було знайти спосіб заробити без зайвих питань. Попри те, що наш світ давно збляк, деякі кольори все ж вижили — рідкісні, майже заборонені, мов спогад про те, що ми колись були живими.

Через цю рідкість галереї стали розкішшю — святинями для обраних, де простим не місце. Директором була жінка з гострим поглядом і ще гострішим інстинктом самозбереження. Спершу вона віднеслася до мене з недовірою. Та варто було розгорнути картину, і скепсис зник, мов випарувався. Вона прийняла мої умови: готівка, ніяких реєстрів і абсолютна анонімність. Її не цікавило, як я працюю, а лише те, що я можу створити.

Мама завжди казала, що такий шлях — самогубство. Що мистецтво привертає увагу швидше, ніж крики. Тому використовувала його лише у крайніх випадках, після чого ми одразу зникали з місця, стираючи за собою сліди.