Розділ 1.2

Маг, що впустив у себе демона й вижив. Той, хто стояв на межі життя і прірви та повернувся сильнішим, ніж будь-хто повинен бути. Я мимоволі обхопила себе руками і відступила на крок назад.

Натовп завмер.

Карани — теж.

На їхніх обличчях змішалися страх і шанування.

Темрява в його очах тривала лише секунду, після чого погляд знову став майже людським. Майже.

— Прибрати шланг. Жодної кислоти, — його голос розітнув повітря.

Слова вдарили, мов хвиля важкої, владної, невідворотної сили. Мені здалося, що звук проник просто в грудну клітку, змусивши серце зупинитися на мить.

Затьмарені давно не користувалися тією магією, що була колись. Їхня влада була іншою: психічною, незримою, руйнівною. Примус. Гіпноз. Воля, що ламає інші розуми. Телекинез — і це лише дрібниця серед того, що вони вміли.

І ніхто досі не знав, на що вони здатні насправді.

Карани, ще хвилину тому такі грізні й пихаті, тепер скидалися на розгублених комах — метушилися, розбігалися, намагаючись зрозуміти, що робити. Чоловік упевнено розрізав натовп своїми кроками, і люди самі розступалися, ховаючи погляди, наче боялися навіть випадково привернути його увагу. Він ні на кого не дивився. Лише на стіну. На мого Фенікса. Наче вбирав кожен мазок, кожну іскру, яку я в ньому залишила.

Я вперше справді пошкодувала, що обрала будівлю в самому центрі міста для свого шедевра. Хотіла привернути увагу — так, але точно не таку. Хто з безликих привів затьмареного у цей забутий богами куточок? І якому богу я встигла так сильно насолити?

Треба було тікати негайно, поки все це не обернулося лихом для мене особисто. Та замість цього я стояла, мов зачарована, не в силах відвести погляду. Він наближався все далі, його плащ тихо розвівався при кожному кроці, а кулаки в темних рукавичках були напружено стиснені. У профіль його обличчя видавалося майже хижим — гострі скули, темні, важкі брови, прямий ніс, який надавав йому вигляду людини, здатної йти напролом і не зупинятися навіть на людських тілах.

Волосся мало колір смоли та лежало бездоганно рівно, ніби жоден порив вітру не мав права завдати безладу. Високий відкритий лоб, вузькі стиснені губи — він виглядав як той, хто ніколи не дозволяє собі помилки і ретельно зважує кожен крок.

Його погляд ковзнув по стіні знизу догори, і в цій миті було щось майже... надто особисте. Я відчула себе оголеною, ніби стояла перед ним без жодного захисту. Він ніби зазирав під поверхню, наче бачив біль, вогонь, причину бунту, що жив у мені.

Всередині все стиснулося; кінчики пальців запекло і стало поколювати, бо магія рвалася назовні, немов жар, що не витримав замкнутого простору. Я змусила себе зробити глибокий вдих. Зібратися. Мені не можна втратити контроль. Не зараз. Не тут. Не перед ним.

Затьмарений зупинився зовсім близько до стіни. Я відчула, як у грудях перехоплює подих. Серце билось так шалено, що віддавалося болем у ребра. Я не знала, що він зробить — але нутром відчувала: це буде щось жахливе.

Він знищить мого Фенікса. Знищить частину мене.

Вивіреним, майже повільним рухом він стягнув рукавичку. На мить мені здалося, що його зовсім не турбує кислота, яка все ще стікала по стіні, шиплячи й залишаючи тьмяні сліди. І відповідь не забарилася — затьмарений простягнув руку вперед і торкнувся мокрої поверхні. Звісно. Подібне не могло завдати йому шкоди. Як і будь-яка отрута. Недарма казали, що їх неможливо вбити.

Його долоня ковзнула по намальованих язиках полум’я, ніби він вивчав кожну лінію, кожен відблиск фарби. Пальці торкнулися силуету мого фенікса — і в ту ж мить сталося те, від чого натовп здригнувся і відсахнувся, мов від жахливої примари.

Він почав забирати кольори.

Фарба тьмяніла прямо на очах. Перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, магія, якою я насичувала кожен мазок, кожен відтінок, почала згасати, наче її висмоктували до останньої іскри. Фенікс бліднув щосекунди, наче хтось гасив день і вкладав у повітря ніч.

Я дивилася, як моє творіння повільно помирає, і разом із ним щось ламалося й у мені. У кожну роботу я вкладала частинку себе — і зараз одна з цих частинок просто зникала, стираючись силою чужого дотику. Хотілося згорнутися, обхопити живіт руками, захистити себе від цього болю й кричати, але я стояла мовчки, ковтаючи тремтіння, і прощалася з тим, що створила.

Навіть у найтемніших кошмарах я не бачила подібного.

Затьмарений опустив руку лише тоді, коли на стіні не залишилося жодної барви — коли мій вогненний птах перетворився на бляклу тінь. Так він перетворив яскраве на мертве. Зробив живе таким же безбарвним, як і цей світ, що давно звик боятися світла.

Він спокійно знов натягнув рукавичку, і, щойно розвернувся до нас, карани миттєво вишикувалися в ряд, низько схиляючи голови. Мені стало нудно дивитися, як вони плазують перед силою, яка щойно знищила красу — і навіть не вважала це чимось гідним уваги.

Чоловік ледь помітно облизав губи — чи то справді, чи просто здалося з відстані. Та я могла поклястися: в ньому щось змінилося. Наче шкіра втратила мертвотну блідість, а в погляді з’явився живий блиск, задоволення, майже… насичення. Це здавалося неможливим, але я знала, що не помилилася.