Розділ 1.1

Дощ лив, ніби намагався змити це місто з лиця землі. Сірі краплі били по асфальту, стирали обриси людей, робили всіх однаково тьмяними. Меридель давно звик так існувати: тихо, безбарвно, у тіні чужої влади.

Та сьогодні щось змінилося.

Сьогодні місто задихалося від шепоту, напруги і дивного очікування змін.

Під чорними парасолями тулилися люди, витягували шиї, вдивлялися у стіну, ніби там мали явитися забуті боги. Я стояла серед них. Капюшон натягнутий низько на лоб, безформний плащ, потерті штани. Ніхто б і не подумав, що під цим простим одягом ховається причина всього переполоху. А всередині, попри мій зовнішній спокій, гуло тихе задоволення: сьогодні я змусила їх прокинутись.

Злегка піднесла голову, і кілька холодних крапель ковзнули по обличчю. Капюшон з'їхав, я швидко підправила його: зайвий погляд тепер був останньою річчю, яка мені була потрібна. Та всі очі були спрямовані на стіну попереду, і ніхто не помітив звичайної постаті посеред натовпу.

Перші вигуки прорізали напружене повітря, мов тріщина по крижаній поверхні

— Це вона…

— Та сама!

— Це вона у Мериделі!

— Невже це…

— Т-с-с! Не кажіть її ім’я!

Голоси сипалися один за одним в різних відтінках: то захоплені, то налякані, то злі, то схвильовані. Місто, яке давно втратило здатність відчувати щось окрім сірості, раптом ожило, наче прокинулося після довгого сну.

— Вона бачить кольори, кажуть!

— То правда… магія справжня!

— І фарба не змивається, навіть кислотою!

— Бургомістр сказився, кажуть, стіни перевіряє особисто!

Шурхіт, перешіптування, приглушені вигуки — усе це змішувалося, здіймалося і спадало, наче хвилі паніки й зачарування. Люди тяглися вперед, мов хотіли доторкнутися до таємниці, до того, що перевищує їх блідий, затиснутий світ.

Так, увесь цей гомін був про мене — Айру Рейн, двадцятидвохрічну порушницю спокою та місцеву легенду, хоч ніхто із них не знав мого обличчя.

 Кути вуст мимоволі піднялися — ну а як інакше, коли місто вперше за довгий час ожило? — та одразу опустилися, бо шепоти, що котилися натовпом, наче грім за обрієм, раптом обірвав різкий голос:

— Розійтися! Всім назад!

Хтось спробував заперечити, але у відповідь відразу погрозливо полетіло:

— Мовчати, або в клітки на добу підете!

Хвиля людських тіл одразу заворушилася, бо до стіни поспіхом пробивалися карани — у темній формі, з холодними поглядами та ще холоднішими намірами. Меридель умів коритися страху, у цьому він навчався у найкращих своїм міст-побратимів. Натовп хутко розступився перед ними.

Так, офіційно їх називали служителями правопорядку. А між нами — дрібні, брудні посіпаки системи. І так, у власних думках я їх ніжно величала «нікчемні виродки».

Карани були очима й руками влади — не лише тут, у Мериделі, а й у кожному загубленому в сірості містечку. Вони відповідали лише перед затьмареними — істотами, що носили в собі демонів і тримали світ у холодних долонях психічної сили.

Тільки на території Безкраю їхня влада обривалася, як і вплив затьмарених. Проте жити там, казали, було неможливо. Тому від затьмарених і не втекти.

Однак я цінувала це місто за те, що воно було занадто незначне, щоб привернути увагу затьмарених. Таке дрібне, що навіть бургомістром тут поставили людину, яка лише мріяла заслужити їхню прихильність і отримати за це хоч якусь подачку.

Якщо чесно, це вже третє місто, куди я втекла, витративши на переїзди більшу частину своїх заощаджень. Придивившись до Мериделя, я вирішила затриматися. Не тому, що він мені сподобався.

З появою затьмарених кожне місто стало однаково бляклим, без магії та без душі.

Та саме сюди привів мене слід того, кого я відчайдушно шукала.

Серце стислося, мов хтось торкнувся старого, ще не зарубцьованого шраму. Але я наказала собі не думати про це. Не тут. Не зараз, коли поруч риються ці «вірні песики порядку», а я спостерігаю, як черговий хаос, створений моїми руками, прокочується містом хвилями.

Що сказати — я справді полюбляла це робити.  Створити мить, коли сірість здригалася. Коли світ, хоч на секунду, переставав бути мертвим.

Мій погляд ковзнув на моє творіння, що здіймалося переді мною – чарівне графіті. Яскраво-вогняний птах рвався вгору з самої землі, ніби пробивався крізь сірість неба і змушував тьмяне сонце знову запалати. Правда лише в моїй уяві.

Але це виглядало дуже символічно.

Це графіті мало нагадати людям, що ми все ще здатні вирватися з-під влади затьмарених і повернути світу барви разом із магією. Я хотіла, щоб вони повірили: ми не приречені на безбарвність.

Та я вже давно не була тією наївною ідеалісткою, якою була кілька років тому.

Тепер я знала — вони не побачать надію, а не відчують жагу до повстання.

Все що вони узріють в цьому зображені – це загрозу.