Розділ 3.3

На долонях спалахнув справжній вогонь. Під час бігу руки були відведені назад, тож язики полум’я вирвалися позаду мене й миттєво почали зводити заслін — стіну, що піднімалася від підлоги до стелі, відгороджуючи коридор і від глядачів, і від затьмареного, який стояв у залі, завмерлий від здивування.

Я обернулася й роззявила рот від шоку, дивлячись на бар’єр з вогню, що лився по стінах аж під своди. Чи створила це я? Як? Раніше я могла одним клацанням підпалити крихітний фитиль на зап’ясті або надати фарбі густоти й стійкості — але це було зовсім інше, набагато сильніше.

Мій ступор тривав до того моменту, як вогонь, власною мовою, прошепотів мені одне слово: «Біжи!». І відразу ж після цього я відчула, як полум’я починає гаснути, ніби на нього обрушилися тони води. Це була його дія: затьмарений пробивав мою оборону своєю волею, гасив її силою.

Я різко розвернулася і кинулася вперед. Шанс сховатися ще був — я сама його створила, тож не варто його марно витрачати.

— Розійдіться! — крикнула двом працівникам галереї, які йшли назустріч, не знаючи, що відбувається в центральному залі.

Побачивши мене — божевільну, розтріпану, із підпаленим одягом — вони відскочили до стіни, як від гарячої печі. Правильно зробили: я зараз не контролювала силу, і могла обпекти їх, хоча вони й не підозрювали, що то саме я породила полум’я.

Хтось позаду закричав: «Кличте каранів!» Але каранів я боялася в останню чергу; усі ті дитячі страхи перед затьмареними тепер вирвалися назовні й били по нервовій системі, заглушуючи інші думки.

Я вискочила на вулицю і відчула, як стіна вогню перетворюється на попіл, що м’яким дощем осідав на каміннях під ногами. Я перебігла дорогу й нирнула в найближчий провулок, змінювала напрям наосліп, плутала сліди, інстинктивно намагаючись стерти за собою слід. Пальці ще тремтіли від жару, що розпалювався в жилах, тіло підживлював адреналін.

Бігти. Бігти. І не зупинятися.

Будь-який шурхіт позаду віддавався спазмом страху, проте коли нарешті наважилася озирнутися, зрозуміла, що за мною ніхто не біжить. Я стояла посеред однієї з центральних вулиць: шумної, людної, достатньо переповненої, щоб нарешті зробити ковток повітря і розчинитися серед перехожих.

Мені вдалося. Я втекла від затьмареного. Але я також знала: цим я тільки розбурхала в ньому мисливця. Тепер він не відступиться. Переверне все це містечко, поки не знайде мене.

Я сильніше прижала сумку до грудей. Добре хоч, що гроші в мене тепер були — достатньо, щоб хоча б спробувати зникнути. Я повернуся у квартиру, швидко зберу речі й одразу ж піду домовлятися про переїзд. Зміна міста вже не якась не примха, а питання мого виживання.

Сьогодні переміщення між містами відчувалося як розкіш та виклик. Поза куполами лежить Безкрай: мертва земля, просочена отруйними випарами. Без костюма й спеціального транспорту там тримаєшся не більше кількох годин — далі повільно занурюєшся у марення, засинаєш і більше не прокидаєшся. А потім тіло покривається шаром попелу й зливається з розтрісканим ґрунтом.

Люди кажуть тоді: «Безкрай взяв свою данину».

Є лиш один спосіб перетнути цю мертву землю — за допомогою джаггерів. Машини, що безперервно подають кисень і можуть перевозити кількох пасажирів. Квиток на них коштує нечуваних грошей, тож лише багаті можуть дозволити собі подорожі. Решта приречені жити й вмирати там, де народилися.

Інші витрачають усі свої заощадження на квиток в один кінець, бо сподіваються на кращу долю. Вони ще не розуміють: різниці між містами майже немає. Справа не в місці, а в тих, хто тримає світ у чорних руках — у затьмарених.

Щоб дістатися сюди, я витратила майже все, що мала. Планувала затриматися, заробити, підготувати фундамент для подальшого життя. Але все змінила його поява. Тепер доведеться віддати кожну монету, тільки б зникнути з цього місця.

Чи був у мене вибір?

Ні. Двічі доля вже зіткнула мене з ним — і двічі подарувала шанс утекти. Серце підказувало: третього разу шансу в мене не буде втекти. Я не витримаю ще однієї зустрічі.

Єдиний шлях — поїхати якнайдалі і якнайшвидше.