27

МАКСИМ

Таня грюкає дверцятами, і ті гучно хряскають. Дивлюся вслід ображеній постаті ще кілька хвилин після того, як вона ховається за дверима під'їзду. Усередині щось млосно й тривожно стискається, та я вперше ігнорую це відчуття.

Ковзаю поглядом вгору по будинку й полегшено зітхаю, коли у вікні кімнати вмикається верхнє світло. Є ймовірність, що завтра вранці застану її вдома.

Тисну на газ. Я повертаюся до Аміни. І цього разу мої думки вперше повертаються разом зі мною — до доньки.

До лікарні дістаюся за пів години. Аміна вже спить. Медична сестра біля неї читає якусь свою книжку, але, побачивши мене, швидко звільняє крісло.

— У вас дуже розумна дівчинка. Але... ця жінка хіба не її мати? 

Чорт, не попередив про матір... Тепер стовідсотково матиму розмову з донькою вранці про Таню.

— Не її. Дякую, що були поруч.

Медсестру відпускаю поглядом. Сам важко опускаюся в крісло, тру підборіддя й лоб. Хочеться вмитися після довгого робочого дня, але не хочу розбудити Аміну. Тому відкидаюся на спинку крісла і просто глибоко вдихаю... Відчуваю, як кінцівки гудуть, тіло розслабляється, та мозок ніяк не попускає. Сподіваюся, це тільки сьогодні. Завтра буде легше...

До ранку сплю, як убитий. Аміна, здається, не прокидається. А вранці будить мене тихим доторком до чола.

— Тату. Мене сьогодні виписують.

— Так, доню. Виписують.

Вдихаю на повні груди, бо ця хитра мишка міцно обіймає мене за шию й каже, що любить. Ось чого мені не вистачало ці кілька днів — міцних дитячих обіймів...

До дев'ятої ми з Аміною встигаємо здати контрольні аналізи, поснідати, а ще привести себе до ладу: умитися й навіть розчесатися. Щодо останнього — відзначаю, що в доньки дві гарно заплетені косички. Хто їх заплітав, волію не знати. Хоча чуття підказує — Таня.

Після дев'ятої — обхід, а ще за годину ми виходимо в холодний жовтень.

— Вчора було тепліше, — бубонить собі під ніс мала.

Отже, гуляли. Це добре.

До нашого будинку під'їжджаємо за якихось двадцять хвилин, а ще за кілька хвилин у двері квартири дзвонить нова няня.

Знайомство відбувається швидко. Аміна й Віталіна одразу знаходять спільну мову. Кілька годин їхнього спілкування показують її як кваліфікованого фахівця своєї справи.

Після обіду донька просить відпочити, а я кличу няню на кухню, де беру з її рук копії всіх документів і веду недовгу, але предметну розмову. Ознайомлюю її з розпорядком дня Аміни, тимчасовими змінами в графіку на перший тиждень, а також передаю список заборон. Вона киває, читає, дивується, вочевидь, пункту про маму, і знову киває. Мене влаштовує те, що в неї немає запитань. Це означає, що все зрозуміло.

Після обіду я залишаю Аміну з Віталіною, а сам їду до офісу — маю зустріч і одну невідкладну для мене справу. Але наприкінці робочого дня розумію, що справа не така вже й невідкладна. У голові все одно не вона, а Таня.

Дістаю телефон із кишені й телефоную дівчині. Та Таня не відповідає. Я сам винен. Учора образив її своєю розмовою. Міг би поїхати й попросити вибачення, але вирішую цього не робити. Можливо, після результатів аналізів.

Замовляю лише вечерю з ресторану на її адресу й прошу звіт про доставку. А коли отримую підтвердження, полегшено видихаю — дівчина в квартирі.

Додому їду спокійний. Майже. Дорогою лише телефоную лікарю Алевтини, де чую втішний прогноз — вона вийшла з коми.

Вечір проводжу в компанії доньки. Ми вечеряємо супом, який зварила Віталіна на прохання Аміни, і розмовляємо про її маму. Таке буває рідко. І лише зі мною. Потім читаємо книжки й лягаємо спати...

П'ятниця і вихідні минають так само, як і попередній день: швидко й «безболісно». Різниця лише в прогулянці парком. На годинку. А в понеділок їду у лікарню до Остапенка сам...