21

МАКСИМ

До будинку доїжджаю швидко. Підіймаюся в квартиру. Спершу хутко приймаю душ, а потім збираю все, що може згодитися їм на наступні кілька днів. При всьому піклуванні про доньку я ні на мить не прощаюся з думкою про Таню, а якщо точніше — мою увагу тримає саме її ненароджена дитина.

«Вона — не від мене», — в сотий раз за ранок запевняю себе. А далі перед очима — її босоніжки... замість нормального осіннього взуття. Можливо, вона дійсно щойно з Італії. Але що, якщо від когось утікала?..

Вирішую в подробицях своїх здогадок не копатися. Потрібно просто дочекатися Остапенка і здати той дідьків аналіз...

Дорога назад теж не забирає багато часу. У коридорі зустрічаю лікаря. Він зупиняє мене і говорить, що Аміні можна потихеньку підійматися, і навіть потрібно. Киваю, дякую і йду до палати, у якій прочинені двері. Ще здаля бачу, як донька тягнеться до чогось рукою. 

Вона що, сама?..

Пришвидшую крок і майже вриваюся в палату, аж раптом мої очі зупиняються на дівчині — вона спить у кріслі, підібгавши під себе ноги та втиснувшись у спинку. Як дитя після виснажливого дня...

— Тато. Можна мені водички? — ледь шепоче до мене донька.

Авжеж... можна.

Прикладаю палець до губ і подаю Аміні чашку з водою.

Вона п'є. Небагато. Рівно ковточок, багато ще не можна. А потім я їй пропоную прогулятися коридором. Донька погоджується, навіть криво, але всміхається крізь біль. Я відгортаю з неї ковдру і беру на руки, виношу в коридор, тихо прикривши за собою двері палати. Сідаю з нею на софу, бачу, як у моєї малечі світ іде обертом, як вона хилиться до мене, відчуваю дитяче кволе дихання на своїй шиї, і вперше мимоволі прослизає думка, що вона на когось таки схожа. Десь є та людина, з якої взяли клітину життя і помістили в яйцеклітину Аріни...

Чорт. Ні. Я не можу про це думати.

І знову на мене накочують сумніви щодо Таніних слів: здай аналіз... Вона це явно сказала навмисне. Або ж для того, аби принизити мене.

Вона уявляє, як це принизливо.

Але це реально. Особливо для мене. Бо я це робив не один раз. І мені навіть не доведеться прикладати до цього зусиль.

— Тату, ти тільки її не буди, гаразд? — чую в шию. Слова Аміни справляють на мене враження. Це вперше, що вона про когось піклується.

— Чому? — цілую її гарячий лоб.

— Бо вона втомлена, я бачила. Вона дуже багато зі мною говорила. Дуже-дуже багато. Зі мною навіть Дарина ніколи так довго не розмовляла, як вона.

— Таня тебе щось розпитувала?

— Так. Про операцію. А ще розповідала, як їй теж колись робили таку саму операцію, як мені. І вона плакала. А я трималася мужньо.

— Це вона тобі так сказала: що ти трималася мужньо? — я не бачу її оченят, але відчуваю дитячу щирість. І враження.

— Так. Вона навіть пропонувала мені поплакати, якби я хотіла. Але я не стала плакати при ній.

— Чому? Ти не хотіла плакати?

— Я не хотіла, щоб вона бачила, що мені боляче. Бо я уявила, як боляче їй, коли в ній дитинка штовхається.

— Штовхається? — мене вражає дитяча наївність, але й спостережливість. Проте я вислуховую всі розповіді своєї малечі, уявляючи це її очима.

Аміна ще довго б розповідала про їхні розмови, та вона проситься, щоб я провів її в туалет, і я користуюся тим, що поруч проходить медична сестра. Я довіряю доньку жінці, а сам йду в палату, де застаю Таню в тій самій позі: втиснута в крісло, підібрані босі ноги, у власних обіймах.

Виникає вже зовсім інше питання: хто ти, дівчинко?..

А головне — чому мені стає дедалі важче доводити самому собі, що вона бреше?..

Я її не чіпаю. Та вона розплющує очі сама. І одразу зустрічається з моїми очима. У її погляді читаю подив, який змінює відстороненість, а потім щось схоже на байдужість.

— Аміна сказала, що ти стомилася. І тобі треба поспати, — говорю тихо.

Але вона мовчить. Лише проходиться поглядом по розстеленому ліжку і знову міряє мене. Я вперше чітко усвідомлюю, що мені варто в неї запитати. Але не вдається — за спиною прочиняються двері, і в палату, поволі ступаючи, заходить Аміна зі своєю провожатою.

Прошу медичну сестру побути з донькою пів години. Сам же кажу Тані йти за мною...