20

ТАНЯ 

Двері позаду тихо клацають, і вперше це не викликає в мене страху.

Роблю кілька кроків у палату й зупиняюся. Хвилювання стискає груди, але, на диво, руки не тремтять. Я можу спокійно тримати їх перед собою, не ховаючи в кишенях джинсів. Мимоволі оглядаю персональну палату й зупиняю погляд на дитині. Вона зовсім бліда, личко ледь перекошене від болю, а сама схована під тонкою лікарняною ковдрою й під’єднана до крапельниці.

Мені стає трохи ніяково, коли дівчинка переводить на мене очі. Та щойно Максим сідає поруч із нею, винувато всміхається й бере її за пальчики, що видніються з-під ковдри, вона одразу дивиться на нього.

Я відчуваю дитячу ревність ще до того, як вона слабким голосом запитує:

— Хто ця жінка, тату?

Нервово ковтаю й слухаю його відповідь.

— Аміно, це Таня. Вона погодилася побути з тобою в лікарні, поки я знайду заміну Дарині.

— А ти? Підеш на роботу?

— Сьогодні ні, доню. Я буду з тобою тут. Але завтра мені доведеться поїхати у відрядження.

— Але чому вона вагітна?

— Аміно... — він коротко видихає. Усміхається їй ще тепліше й легко торкається дитячого личка.

Чорт, мені важко тримати в голові двох чоловіків в одному обличчі, тому я опускаю погляд у підлогу, аби не бачити цього... ніжного. Аби не відчувати до нього потягу більше, ніж є.

— ...Вона вагітна, тому що хоче мати дитинку. Як і ми з твоєю мамою колись хотіли тебе.

— А вона зможе читати мені, коли тебе не буде поруч?

— Зможе. — Він переводить погляд на мене.

— А мені можна малювати?

— Звісно, донечко. Я зараз поїду додому й привезу тобі книжечки та розмальовки з фломастерами. Гаразд?

Я стою й лише кліпаю. Він не сказав мені, що сьогодні теж буде тут, із нею. Я не розраховувала провести з ним увесь день. Інша річ — з дитиною, але не з ним.

— Таню...

Підвести на нього очі вкрай важко. Але я це роблю. Максим перелічує все, що можна й чого не можна Аміні. Просить бути уважною, не залишати її без потреби. А потім довго дивиться мені в очі, ніби моєї словесної згоди йому недостатньо і відповідь на всі його вимоги є лише в погляді. Та зрештою він іде, залишаючи Аміну на мене.

Підходжу до дівчинки ближче.

— Привіт? — радше прошу дозволу, ніж вітаюся з його донькою. Не хочу здаватися нещирою; мені здається, ця дитина бачить більше, ніж чує зі слів.

— Привіт, — відказує вона пошепки. У неї навіть інший погляд, але не менш проникливий, ніж у Максима.

Вона не запрошує мене сісти, та я все одно опускаюся на стілець поруч.

Аміна уважно дивиться на мене, а я — на неї. Ми ніби вивчаємо одна одну довше, ніж мали б. Та розмову починаю я. Із запитань. Можливо, це неправильно, але я розпитую її про операцію. Вона відповідає повільно, інколи мужньо стискаючи тонкі губи від болю. Так минають перші кілька годин. Я виходжу з палати лише тоді, коли заходить медична сестра, а коли повертаюся, донька Максима вже спить.

Сідаю в крісло біля вікна. Уява чомусь малює, що я — мама, що я самотня, що мені потрібні гроші на життя, що в мене немає власного житла. І все це — в деталях, до найменших дрібниць. А потім думки звертають до Алі, яку я чомусь згадую менше ніж мала б.

За роздумами засинаю. А коли розплющую очі... серце моментально зривається в галоп. Бо Максим стоїть наді мною, а його доньки на ліжку немає.