19

ТАНЯ

Він іде, з телефоном біля вуха, прихопивши з тумби ще й ключі, які днем раніше залишив мені. А хвилин за п'ять я чую скрегіт верхнього замка.

Просто чудово. Досиділася, Таню... Тепер сидіти тобі тут ще довго.

Беру з тумби телефон. Довго дивлюся на темний екран, ніби там може з'явитися підказка або посекундно розписаний самим життям сценарний план у цих стінах. Та насправді тривожить інше — він зовсім нічого не сказав у відповідь на моє «не хочу». Не заперечив, не змусив, не сказав нічого образливого, щоб довести мене до сліз. Так чоловіки себе не поводять. У всякому разі ті, яких я знала.

Пальці самі знімають блокування екрана. Але завмирають за сантиметр від його імені. У голові вирують думки: що скажу я, що скаже він і чи виставить нові умови. А ще — чи зможу я виправдати його очікування щодо доньки.

Торкаюся єдиного чоловічого імені в контактах телефону. Кажу одразу, щойно він приймає виклик:

— Я допоможу. Тільки якщо це дійсно потрібно.

Чую важкий чоловічий видих. Контроль. Так видихають, коли відчувають полегшення. Так видихав брат, коли я підкорялася. Здогадуюся, що своєю відмовою я лише розізлила його.

— Виходь, — говорить тихо, коротко.

— Я б вийшла, якби ти залишив мені ключі.

Кілька секунд тиші в телефоні порушує його ледь чутний хмик. А слідом — тихе, можливо, стомлене:

— Зараз піднімуся.

Чекаю. Рівно три хвилини. Двері знову відчиняються, і на порозі він — чоловік, дій якого я не розумію. Дивиться на мене кілька секунд, потім знову на мої ноги. На босоніжки.

— У шафі за тобою є верхній одяг. Можеш обрати, що тобі до вподоби. Взуття... — він на мить замовкає, але стріляє поглядом униз тієї ж шафи. — Там.

Увечері завезу тебе до крамниці. Зараз, пробач.
У його кишені вібрує телефон. Він дістає його, поки я повертаюся до шафи, у яку за весь час перебування тут навіть не заглядала.

Жіночі сукні, шуба, зимовий пуховик і кілька плащів. Стільки добра я не мала навіть за своєї далеко не убогої зарплати. Мені незручно. Та я все одно беру плащ, що найближче до мене, — чорний. Нижня тумба шафи заставлена коробками зі взуттям. Теж жіночим. Відчуваю пекучий сором, бо почуваюся ніби злодійка... Навмання виймаю одну з них. Відкриваю — ботфорти. На низькій підошві.

— ...Маленька, я скоро приїду. Обіцяю бути вчасно, — звучить на тлі його ніжний голос.

Мабуть, дитині. Хоча... можливо, й не дитині. Колись чула подібне від нього на вухо.

Чорт, мені повинно бути байдуже.

— Прекрасний вибір, — звучить над головою.

Кидаю погляд на нього. Він ховає ґаджет до кишені й дивиться виключно на мої ноги. Господи, невже я справляла враження церковної миші в босоніжках за сто п'ятдесят євро?

— Я можу обрати інші...

— Не варто, — перебиває мене. — Якщо тобі зручно в цих.

Я бачу, як він намагається не дивитися мені в обличчя. Як стримує емоції. Ніби я йому противна. Хм... Це майже взаємно, Максиме. Хоч усередині малявці саме в цей момент стає тісно й незручно, бо мамі перехоплює подих від згадки про те, як було з ним п'ять місяців тому. До дідька...

Ми виходимо з квартири разом. Він сам зачиняє двері на ключ. Обидва замки. Спускаємося ліфтом на перший поверх, дорогою підібравши якогось нетверезого сусіда з п'ятого. Нудота вмить нагадує, що я вагітна і що кожен різкий запах провокує блювання...

Ловлю на собі погляд Максима, коли з усіх сил стримуюся, відвертаючи голову від того чоловіка збоку. Господи, ще тільки сьома ранку, а людині вже й година за причину...

В автівці дорогою до лікарні вдаю, що стежу за дорогою, відповідаючи на його запитання про самопочуття. Я майже повірила, що йому не все одно. Можливо...

У дитячій лікарні він перехоплює дверну ручку палати. Кидає красномовний погляд на мене. Точніше — на живіт.

— Не хвилюйся. Я не збираюся розповідати дитині про свою вагітність, — рубаю з плеча.

— Аміна знає, що вона... Про ЕКО. Я хотів попросити про інше. — Він виразно ковтає. Незручно? Хм...

— Про її матір я теж не говоритиму. Я пам'ятаю, хто я тут. Няня.

Максим ледь киває. Тепер уже впевнено відчиняє двері палати. А щойно я роблю крок усередину, мене зустрічають оченята, майже такі самі, як у мене. У дівчинки й справді геть нічого від батька: хвилясте руде волосся, рясне ластовиння на носику й зовсім, зовсім інша форма обличчя.

На мить тілом проходить хвиля тремтіння, холод атакував навіть мозок. До мене лише зараз у повному обсязі доходить: людина, яка виховує чужу дитину як свою, навряд чи може бути таким егоїстом, яким я його вважала.