18

МАКСИМ

Я відступаю. Даю простір, який забрав без дозволу. І цей кордон я б із задоволенням порушив ще безліч разів.

Дівчина подає мені невеличкий папірець, складений удвоє. Беру його, водночас картаючи себе за ненавмисні дії. Нерви ні до чорта. Але вона ні в чому не винна.

Читаю. Тетяна Бойко. Не думаю, що вона летіла б не під своїм ім'ям. Тепер хоча б знаю, ким вона є. Решту з'ясувати не складе проблем.

— Хто тобі Алевтина? — запитую те, що не збирався. Дивлюся у вічі — брехню розпізнати зумію.

Вона відводить погляд. Закриває сумку. Я не підганяю. І не змушую. Чекаю, краєм ока відстежуючи кожен її рух.

Вона занадто приваблива, щоб не спокушатися.

Бляха, відвести від неї погляд — усе одно що змусити себе стати євнухом...

— Подруга. Єдина людина, якій я могла довіритися, — її відповідь змушує мої думки стрепенутися.

— Довіритися? Ти знала, чим вона займається? — запитую вже без тіні сумніву, що знала.

— У неї свій бізнес.

— Угу... бізнес. — Зависаю в роздумах. Бо «бізнес» Алевтини для мене не має нічого спільного зі справжнім бізнесом.

— Ти тепер завжди будеш приїжджати в різний час? — її питання змушує мене виринути із роздумів.

— А ти б хотіла, щоб я тебе частіше повертав до спальні? — запитую замість того, щоб озвучити справжню причину мого приїзду.

Вона відводить погляд. Стримано. Без істерик.

— Мені потрібна няня. Тимчасово. А ти могла б мені в цьому допомогти. Але спершу мені потрібно знати про тебе все.

— Я не думаю, що це хороша ідея. Я ніколи раніше не мала справи з дітьми. Я... не знаю, чи зможу сподобатися твоїй дитині.

— Мені не потрібно, щоб ти їй подобалася. Мені потрібно, щоб хтось міг побути з нею, поки я буду відсутній. Три дні. У лікарні. А я допоможу тобі грошима.

— Я... не хочу.

«Не хочу»... Зате чесно.

Ковзаю поглядом униз, де босі ступні нагадують мені, як міцно утримували мене біля себе. А зараз вона стоїть у дверях, засунувши руки в кишені й опустивши вії.

— І ти мене не змусиш, — додає наостанок тремтячими губами.

Роблю висновок, що боїться.

Видихаю. Сил сперечатися чи вмовляти просто немає.

— Ти мене з кимось плутаєш, Таню. Я не ображаю жінок. Особливо вагітних. Можу лише притиснути до стіни. Але не для того, щоб залякати... Та не у випадку з тобою.

Вона підводить на мене очі. А я розумію, що щойно сказав значно більше, ніж мав би.

— Ти... вагітна, — пояснюю коротко.

Дівчина кліпає. Та я відвертаюся.

Я повинен був сказати інше. Я розраховував, що вона погодиться. Але розмова ще під квартирою звернула геть не туди. І тепер я остаточно залишився без няні...

У кишені різко задзвонив телефон. Дістаю його. Олександра. О сьомій ранку?

Виходжу з квартири.

Приймаю виклик від особистої помічниці. Проблема на роботі не перекриває ту, яку я маю вирішити зараз.

Даю настанови щодо робочих питань, а тоді прошу якнайшвидше знайти мені няню. І доводжу до відома, що мене сьогодні не буде.

По завершенні дзвінка даю собі секунду на роздуми. Але йду до машини, більше не зазирнувши до квартири.