17

ТАНЯ

Легені настільки стискає, що вдихнути не в силі. Відчуваю його дихання на скроні, і тіло мимоволі нагадує ті відчуття, які пізнавала з ним в Італії.

— Відпусти. — Не прошу, наказую. Хоч руки тремтять, і тому я ховаю їх за спину, а не відштовхую його, як мала б.

Він відпускає. Не одразу. Після того, як просканував мої очі. І ступив крок убік, на сходинку нижче, загороджуючи шлях до сходів.

Десь під нами клацнув замок, і до мене доходить, що ми влаштували звуковий спектакль його сусідам, від чого зовсім не по собі. Навіть мимоволі кидаю погляд у тому напрямку. Максим одразу вказує рукою на двері квартири.

— Таню, пройди в квартиру. Будь ласка.

Чорт...

Миті вистачає, щоб зрозуміти: дія наступного дубля можлива лише всередині моєї нової «клітки».

Опускаю голову. Йду, куди вказав...

Максим заходить слідом. Мою сумку кладе одразу до шафи. Лише потім роззувається й проходить до кімнати, кинувши кілька коротких поглядів на мене...

— У тебе є хоч якийсь документ, що посвідчує особу?

Не втримую брову на місці, поки він продовжує перелічувати всі можливі документи. Думки одразу домальовують сюжет майбутнього у його домі. І мене вже кидає в жар.

Я різко повертаюся до нього й дивлюся в обличчя чоловіка, який байдуже переглядає книги на полиці, що на стіні.

— Документ? — перепитую.

Макс на мить відриває погляд від книги й переводить його на мене.

— Я маю знати твоє справжнє ім'я. Я міг би й без нього, та це займе багато часу. Тож... буду вдячний.

— А якщо я скажу, що його в мене немає?

Він відкладає книгу. Повільно. Так, ніби я щойно звинуватила його у всіх смертних гріхах. І йде на мене важким кроком.

У горлянці різко пересихає від розуміння, що дистанція скорочується. Я втискаюся плечима у стіну, поки він знову шукає правди в моїх очах. Хочеться зникнути. Але я змушую себе витримати його натиск.

Мить... друга. Третя... Він мовчить. Стоїть, обіпершись наді мною, і просто дивиться в очі. Потім — на губи. Веде поглядом назад до чола. І мовчить.

Хапаю повітря для репліки. Але він випереджає мене на один удар серця:

— У такому випадку тобі доведеться звикнутися з тим ім'ям, яким ти назвалася вчора.

— Якщо справа лише в імені...

— Тільки ім'я.

Дідько! Малеча бунтує. Я бунтую. Мій організм бунтує проти всього, що зараз відбувається! А я не можу дозволити собі визнати, що він поводиться зі мною, як... як...

Чорт, він поводиться як у себе вдома! І має право попросити в мене мій документ. Бо я на його території, у його спальні, у його житті.

Та паспорт віддавати остерігаюся.

— Квиток підійде? — дивлюся у його зіниці. Видати свій відчай для мене — як здатися в полон добровільно...

Він киває. Щось у його погляді знову змінюється. Але розпізнати це мені не вдається. Я боюся його емоцій. Усіх. Окрім тих, які я колись приймала.

— Він у сумці. Відпусти, і я... дістану. — Я вже ледь говорю.

Максим спокійно відступає. І навіть відводить погляд убік. Що дає мені кисень.