16

ТАНЯ 

Ранок. 6:30. Я на кухні за столом. Востаннє копаюся в думках, переконуючи себе, що варіант піти — найкращий у моєму випадку.

Залишаю недопиту каву на столі. Беру аркуш паперу, який знайшла в ящику, і олівець. Кілька хвилин сумніваюся, кілька хвилин кручу його в пальцях, але відставляю вбік. Поруч кладу ту саму книгу з випискою.

Йду в коридор. Босоніжки...

Поки взуваюся прокручую в думках варіанти житла: готель відпадає. Можливо, кімната, якщо знайду. Якщо ні... Про цей варіант намагаюся не думати. Просто запевняю себе, що в мене все вийде.

З квартири виштовхую сумку поперед себе. Двері позаду захлопуються самі. Тисну кнопку ліфта і чекаю, поки хтось вийде чи зайде поверхом нижче. Ці кілька секунд тягнуться довше, ніж мали б. Але ліфт відкривається, а я завмираю, як є. Бо навпроти — він. Такий самий, як і вчора. Тільки сьогодні без пальта і... дещо втомлений. Це видно по обличчю.

Відводжу погляд. Бо його очі, що лазер, проходяться по мені з ніг до голови й назад. Стає важко навіть ковтнути, долоні моментально пітніють, а холод раптом стає критично задушливим. Усередині тахікардія ще та.

Що він бачить у мені — не знаю, та я відчуваю провину. Хоч мені й мало б бути байдуже. І все, що я роблю, — це мовчу.

Максим робить крок з ліфта. Зітхає. Та впізнати його емоцію не виходить. З братом було б легше, але не з ним.

— Ти думаєш, я тебе відпущу? — запитує, дивлячись у душу.

— Я не хочу бути причиною критичних наслідків у твоїй сім'ї, — відповідаю стримано. Як є.

Він довго дивиться. Настільки, що в моїй голові думки стають хаосом, і я не розумію, чого від мене чекають зараз.

— У босоніжках?

На мить гублю всі слова. Але мені кількох секунд вистачає зібрати думки докупи.

— Хай це тебе не обходить. Це мої проблеми.

— Твої проблеми?.. — мружиться. Його руки в кишенях штанів, а погляд поволі знову мастить мене всю, аж поки не зупиняється на моїх ступнях.

Сказати, що хребтом пробігає озноб, — це нічого не сказати. 

Я мовчу. Як риба. На мене поволі накочує паніка. Хоч знаю, що він правий.

— Таню, я тобі не ворог. Але навіть якщо ти підеш зараз, я все одно знайду тебе. І дізнаюся хто батько твоєї дитини. Для мене це принципово. І, повір, не проблема. А от чи зможеш ти в чужому місті без грошей, теплого одягу і нормальної їжі — це питання. Хіба що ти хочеш назад, у свою Італію. 

Ковтаю. Язик ніби до піднебіння прилип. Проте думка про дружину псує його імідж ідеального чоловіка. І він, мабуть, читає це в моїх очах.

— Про дружину можеш не хвилюватися, її у мене немає.

— Я не лише про неї. У тебе є дитина.

— Так, є. І вона зараз у лікарні. Її вночі оперували, — на мить здається, що його голос став м'якшим, і від цього на душі поволі відлягає. — Мені потрібна допомога з нею. Тож, якщо ти вже тут... ми могли б спробувати щось налагодити.

Моя реакція навіть для мене стала тригером: різкий видих, пальці — в кулаки до відчуття натягнутої шкіри, ноги машинально роблять крок назад, другий, у голові до помутніння, і я... падаю. Але не зі сходів. Стіна виявилася ближче, ніж я очікувала. А його руки вправніші, ніж мої власні, — я в його обіймах.

Біс, вчора на руках, сьогодні — в обіймах. Якщо я й далі втрачатиму свідомість при кожній розмові з ним, є ймовірність, що наступного разу ловитиме губами. А я до цього не готова...