15

МАКСИМ

До дому заїжджаю менш ніж за годину. Та з голови ні на мить не виходить її примха піти. Я мав забрати у неї ключі. Натомість залишив...

На порозі квартири мене зустрічає няня і думки одразу перемикаються на Аміну.

— Як справи? — запитую тихо.

— Аміна щойно заснула. Ось рецепт. Лікар рекомендував госпіталізацію, але вона відмовилася. Чекала на вас.

Киваю. Кидаю швидкий погляд на рецепт.

— Я знайшла жарознижувальне в аптечці. Вона його прийняла. Сказала, що почувається краще... — Дарина говорить без упину, хвилюється.

Заспокоюю її й відпускаю додому.

Але зупиняю. Прошу, щоб завтра вийшла о сьомій ранку. Та за три роки роботи Дарина вперше мені відмовляє. Ввічливо посилається на слабкість і втому.

— Ви хочете сказати, що завтра мені доведеться скасувати відрядження? — наполягаю.

— Пробачте. У мене хворий чоловік. Я справді не зможу.

Прекрасно...

Відпускаю її вже остаточно. Сам іду до ванної: мию руки, вмиваю обличчя. А потім — до кімнати Аміни. 

Донька спить, нагадуючи собою маленьке кошеня. 

Торкаюся тильною стороною долоні її чола. Дідько — вона горить.

На тумбі градусник — беру. Вона не реагує навіть тоді, коли ставлю його їй під пахву.  Жодної реакції.

Чорт. Лише цього мені бракувало на додачу до всього...

Чекаю рівно хвилину, яка тягнеться вічністю. Паралельно дістаю з кишені телефон, набираю Дарину й уточнюю дозування ліків, які випила Аміна. Вона називає все правильно, але це не втішає.

За кілька секунд термометр показує майже сорок.

Набираю швидку. Та кожен гудок лише натягує мої нерви до межі. Після п'ятого, так і не дочекавшись відповіді, відкидаю від себе ґаджет. Згрібаю дитину на руки разом із ковдрою й несу до авто. У ліфті чую кволе "татку", більше нічого...

Дорогою до лікарні сумніви накочують лише на мить. Але зникають одразу, щойно чую, як її нудить.

Чорт...

У лікарні медсестра майже вириває її з моїх рук, несе невідомо куди. Йду слідом, відповідаючи на питання лікаря все, що знаю сам. А за кілька хвилин, після огляду УЗД, стає відомо, що в Аміни гострий апендицит.

До свідомості не одразу доходить суть. А коли доходить...

Аміну забирають до операційної, я залишаюся під дверима... Вперше з думкою, що світ остаточно вирішив звести мене з розуму. І з дівчиною перед очима. Чомусь не вагітною — з дитям на руках...

На місці сидіти не можу, виходжу в ніч. Нерви ні к чорту. Прошу в чергового запальничку, але вчасно згадую, що не палю. Кручу її в руці замість спінера, от тільки не допомагає. У мізках продовжує клубитися хаос, тривога наростає і я щохвилини зиркаю на годинник, ніби від цього час полетить швидше.

— Донька чи син? — чую позаду.

— Донька, — відповідаю автоматично, озираючись на двері.

Охоронець. Він дістає цигарку.

Рука так і тягнеться, але я нагадую собі про заплановані аналізи на батьківство.

Він багато говорить. Я відповідаю на автоматі, на щось киваю не вникаючи в суть. Перед очима знову вона. І її слова: "здай спермограму".

Здам. Обов'язково...
 

До ранку сиджу на стільці біля ліжка доньки. Дивлюся на її бліде личко... Вона спить. Мирно сопе, час від часу кривлячись. Маленька, квола дівчинка...

Від усвідомлення того, що могло статися, затримайся я ще хоча б на чверть години, у мене всередині все стискається. У голові ще багато чого відбувається. Думки стрибають, витісняючи одна одну. На поверхні знову вона — Таня. Ніби вона єдина жінка на планеті, якій я винен...

Ближче до світанку виходжу з палати. Аміна прокидалася кілька разів за ніч, просила пити, але зараз спить. Ловлю медичну сестру за руку, вкладаю в її долоню купюру, прошу, щоб наглянула за донькою, була поруч, якщо мене довго не буде.

Сам їду до дівчини...