14

ТАНЯ 

Абсолютна тиша заповнила кімнату одразу після того, як він зачинив за собою двері. На ключ. Обидва замки. Чорт...

Заплющую очі. Переді мною — безвихідь. Усередині все починає дрібно тремтіти. Щоб не дати собі впасти в паніку, підіймаюся й іду на кухню.

Мої рухи механічні: чайник, кришка, вода. Батон, масло. Рис, каструля. Усе це — лише для того, щоб зайняти думки: вони мають бути де завгодно, тільки не в цій квартирі... Потім душ. Тепла вода змиває емоційну втому, і я поступово приходжу до тями. Провожу долонею по животу. Маленьке життя всередині мене сьогодні вже вдруге нагадує про себе. Заспокоюю його. Заодно й себе.

У думках повторюю мантру: усе добре, мені не важко... Просто він поводиться як егоїст. Він не завдасть нам шкоди. У брата я була в значно гіршій ситуації. Там швидку ніхто не викликав...

Із душу виходжу гола. Я все одно сама, а в квартирі тепло. Поглядом ковзаю по вхідних дверях і... бачу ключі. На тумбі, серед квитанцій за комунальні послуги. Він їх не забрав. Скористався своїми.

Чорт!..

Груди стискає. До очей підступають сльози — від образи й безсилля. Бо чекати від малознайомого чоловіка виконання його обіцянки значно легше, ніж сподіватися на його доброту чи розуміння.

Обережно беру ключі й ховаю їх до кишені сумки. Ніби хтось ось-ось може зайти й відібрати їх у мене. Застібаю замок і тільки тоді йду до спальні.

Довго стою біля вікна, думаючи про Алю. Згадую її номер телефону. Погляд раз у раз падає на ґаджет, який Максим залишив для мене. Він так і лежить на червоному простирадлі біля подушки.

Підходжу й беру його до рук. Знімаю блокування екрана. Телефонна книга порожня. Усі повідомлення він видалив. Соцмереж немає. Окрім месенджера. Тут є кілька його контактів. Здається, доньки, ще однієї жінки й чоловіка.

Відкриваю їх по черзі. Вдивляюся в усміхнені обличчя. Довго... У думках знову розмова з ним. Його реакція на все, що сталося.

Він був упередженим. Надто. Настільки, що мої слова для нього нічого не вартували. Настільки, що був готовий замкнути мене й залишити саму в цій квартирі. Але не зробив цього. А ще він не вірить, що є батьком.

Заплющую очі й повільно видихаю. У голові знову те саме питання: як таке можливо?!

По пам'яті таки вношу номер телефону Алі. І натискаю виклик. Довго слухаю гудки, а коли ніхто не відповідає, завершую виклик.

І лише тепер одягаю халат. У думках — піти. Вранці...

Знову підходжу до вікна, за яким вечірні вогні мерехтять майже райдужними барвами. Лоб сам притуляється до прохолодного скла. Розумію, що хочу спати. Лягаю. Вкутуюся ковдрою з головою. А коли вже майже засинаю, екран телефону спалахує вхідним дзвінком.

—Аля!

Хапаю ґаджет, механічно сідаю на ліжку й притискаю його до вуха, сподіваючись почути голос подруги. Та замість нього чую чужий звіт про її стан:

— ...вийшла з коматозного сну. Відновлюється... Мозок бореться... Динаміка позитивна.

У грудях щось тисне й стискається до тупого болю, поки пам'ять підкидає його загублену фразу: «Лікування Алевтини я оплачу, про це можеш не хвилюватися».

— Дякую, — відповідаю майже спокійно.

Заплющую очі. Нарешті відчуваю бодай незначне полегшення.

На іншому кінці зв'язку чую голоси, можливо, медиків, і я поспішаю завершити виклик.

Кілька секунд дивлюся перед собою, аж поки погляд сам не натрапляє на медичну літературу в шафці навпроти.

Підіймаюся. Йду по книгу. Просто щоб зайняти думки. Повертаюся до ліжка, влаштовуюся зручніше, відкриваю її... І на мене випадає аркуш, складений удвоє.

Виписка з медичного закладу на ім'я Аріни Сидорчук...