13

МАКСИМ

З усіх сил намагаюся стримати гнів — пальці мимоволі стискаються в кулаки. І водночас не можу з нею не погодитися. Роблю крок у квартиру. Та дівчина хилиться назад, і я бачу, що вона втрачає свідомість.

Чорт.

Ловлю її, підхоплюю на руки й несу до спальні. Обережно вкладаю на ліжко й одразу набираю швидку.

— Втрата свідомості. Вагітна... — повідомляю оператору. Мене запитують про ймовірну причину, а я подумки лише розводжу руками, бо все банально: — Стрес. Можливо, — кажу як є. 

Диктую адресу, кидаючи погляд на наручний годинник. Розумію, що до доньки запізнююся.

Швидка приїжджає за п’ять хвилин після дзвінка. Бригада з чотирьох людей заповнює кімнату. Я стою біля вікна, дивлячись на вечірнє місто. І поки її оглядають, думаю про одне: вона надто переконлива...

Озираюся в той момент, коли їй міряють тиск. І ставлять запитання, яких я волів би не чути. Але дівчина відповідає спокійно й рівно. Без поспіху. Проте й без пауз.

У кишені пілікає месенджер. Дістаю телефон — повідомлення від Дарини.

"Аміна чекає на вас. Температура 37. Виписали лікування."

Видихаю. Добре, що хоч із донькою все гаразд. Відносно, звісно.

За кілька хвилин медичний персонал проводжу до дверей.

— Емоційне виснаження, — кажуть мені в коридорі. Ніби це залежить лише від мене. Але я киваю, погоджуючись. — Вітаміни ми виписали. Від вас потрібне розуміння, підтримка і піклування.

Не втомлююся кивати. Упевнений: моє піклування призведе лише до чергового зриву, тож вирішую не затримуватися довше, ніж потрібно.

Зачиняю за ними двері й повертаюся до кімнати.

Вона лежить. Скрутилася калачиком і геть не дивиться в мій бік.

Зітхаю. Підходжу й опускаюся на край ліжка. Кілька хвилин роздивляюся стіну навпроти... Ніби на ній є невидимий людському оку візерунок, який бачу лише я... карта життя, бляха. Але зрештою переводжу погляд на дівчину і озвучую свої умови:

— Давай домовимося так... Ти залишишся тут. Я зараз поїду. Без твоєї згоди більше не навідуватимуся. Але щовечора о вісімнадцятій ти маєш повідомляти мені про свій стан. Гаразд?

Дивлюся у її обличчя: красиві світло-карі очі дивляться на мене, навіть не кліпаючи. Повні губи ледь здригаються, а руки, складені під щокою, дрібно тремтять...

Я подумки починаю картати себе за те, що сталося.

— У мене немає телефону, щоб тобі звітувати, — тихо каже вона.

Видихаю. Дістаю з кишені айфон, який ніс їй, і кладу біля подушки.

— Ось. Сім-карта нова. Мій номер там є... Щовечора тобі також доставлятимуть продукти.

— Не потрібно. Я не збираюся тут залишатися.

— Не змушуй мене забрати ключі від квартири, дівчинко, — кажу це майже переконливо. — До того ж я не пропоную тобі в’язницю. Я пропоную варіант житла. Поки Алевтина не прийде до тями.

— У мене немає чим платити...

— Послухай... — обриваю її, спіткнувшись на імені. — Я не вимагаю плати. І не вимагаю батьківства. Мені достатньо буде дізнатися правду. І якщо це так, то... — запинаюся. Бо сказати більше не маю чого, а обіцянки кидати не стану.

Відводжу погляд. Роздивляюся килим під ногами, слухаючи своє серцебиття. В мені зараз відчуття, що мої легені відмовляються працювати — кисень ніби не доходить...

— Я навіть не знаю, як тебе звати, — ледь чутно шепоче вона за моєю спиною.

— Максим, — відповідаю, втомившись від недомовленостей. — Мене звати Максим. Це і є моє ім’я... Своє скажеш?

Між нами знову тиша. Крихка й довга. Але зрештою я чую:

— Таня.

— Хм... — усміхаюся. — Майже Аня.

Слухаю, як вона ковтає. Як зручніше вмощується на подушці. А в мене перед очима постає наша з нею ніч... Невмілі пестощі, цнотливі цілунки на моїх плечах, стогони і її прохання ще...

— Мені потрібно йти. У мене захворіла донька. Я вже мав би бути вдома, — не знаю, навіщо їй це кажу, але підіймаюся з ліжка.

—Я не залишуся в тебе. — чую виважене в спину.

—Тоді... ти не залишаєш мені вибору.