12

ТАНЯ

Минулий мій вечір закінчився тишею. Настільки глухою, що від того аж у вухах дзвеніло. Тремор поступово відпускав моє тіло, а страх звільняв місце почуттям.

Я сиділа на стільці кілька довгих хвилин і подумки рахувала секунди, уявляючи, що він передумає й повернеться. А потім зробила собі чаю, з'їла канапку, від якої нудота піднялася вище, ніж очікувала. Коли попустило, скористалася душем. І лягла в ліжко.

На диво, я навіть заснула, хоч думки навперебій роїлися в голові. А ранок, вочевидь, мене побоявся розбудити, бо я проспала аж до полудня.

Сонце світило в кімнату крізь щільно зашторені штори, намагаючись дістатися до моєї щоки, але так і не дісталося. Не знаю, чи це на краще.

Я хотіла піти. Намагалася тричі. Бралася за ручку своєї дорожньої сумки і... залишалася на місці. Не знаю, що мене тримало.

Зараз я сиджу на ліжку одягнена. Але розумію, що джинси й светрик у цю пору в Україні не зігріють.

А ще — що все-таки він, ймовірно, врятував мене вдруге в цьому несправедливому житті...

Підіймаюся з місця і йду до вікна. Відчиняю. Холодне повітря влітає в кімнату, хвилюючи тюль, а заодно й мої нерви. В голові й досі картинки аварії.

Кілька хвилин просто стою. Але ловлю себе на тому, що хочу їсти по-справжньому.

Роблю собі вівсянку. Здається, саме цього хоче моє дитя цієї миті. З кошика беру банан і мию яблуко, від якого вже тече слинка. Зараз мої думки звертають до Алі. Що з нею? Чи прийшла до тями? А коли сідаю за стіл — до нього.

«Як таке можливо?» — єдина думка, яка полірує мій мозок без перестанку. І висновок: я не повинна була казати. Не мала озвучувати, що вагітна від нього.

Їм. Забулася посолити, але нічого...

Після трапези вкотре вирішую покинути цю квартиру. Вручну мию посуд і йду взуватися. Впевнена. На всі сто. Одна ніч минулого не має вплинути на наші з ним життя сьогодні. Я не хочу стати причиною розпаду його сім'ї.

Застібаю другий босоніжок, коли лунає дзвінок над головою. Серце вмить починає калатати, мов скажене. Подих перехоплює десь на рівні трахеї. Я не відчиняю. А коли чую скрегіт ключа в замковій щілині — змушую себе випростатися й приготуватися прийняти його погляд.

Двері відчиняються, а на порозі, як я й думала, — Максим. Його очі пробігаються квартирою позаду мене й зупиняються на моїх.

— Кудись зібралася? — запитує так, ніби я без його дозволу не маю права ступити й кроку.

— Так. — відказую, намагаючись звучати рівно.

У роті вже пересохло, у горлі першить, а руки знову починають дрібно тремтіти. 

Суну одну руку в кишеню штанів, поки іншою стискаю ручку сумки. Ковтаю.

— Далеко? — Він сканує.

— Додому. — Тримаю оборону поглядом. Це важко, але мені вдається.

— І де твій дім? — він хилить голову до плеча, а його гострий погляд проникає настільки глибоко, що душа просить тіло звільнити її.

— Яка тобі різниця? Я не твоя дружина і навіть не коханка. Просто відпусти мене і забудь про моє існування. А я забуду про твоє. І будемо жити, як жили до цього, — пам'яттю про ту єдину ніч.

Господи, навіщо я згадала про ту ніч, сама не знаю. Але бути комусь винною точно не планую. Навіть йому.

— То ти визнаєш, що дитина не від мене? — він мружиться. А я... не витримую й переходжу майже на крик.

— Послухай, Максе! Чи як там тебе?! Я не збиралася тебе шукати!  Навіть не знала звідки ти і де живеш! Як ти пам'ятаєш, ми навіть назвалися чужими іменами! Але дитина ця — твоя, бажаєш ти цього чи ні! Та навіть якщо ти настільки впевнений, що не спроможний зачати дитину, то... — дідько, у голові паморочиться, світ навколо пливе, і я змушена вхопитися за тумбу поруч. — ...зроби спермограму!

Він робить крок до мене. Його погляд важкий, рухи контрольовані, і мені здається, що цей чоловік зараз притисне мене собою до стіни позаду. Але він зупиняється. А я... поступово провалююся в темряву.

І, здається, він це бачить.