11

МАКСИМ

Ранок. Мій день починається, як і завжди, з гирі. Але тепер уже з однією правкою: всі думки займає вона — дівчина з недалекого минулого.

— Тату, я зроблю тобі кави! — лунає з кухні дитячий голосок.

— Буду вдячний, — відказую й відставляю свої шістнадцять кілограмів.

Беру підготовлені вночі папери й задумуюся над тим, що, можливо, цього буде достатньо, аби мені не приписували чуже дитя. Але внутрішній голос одразу висуває заперечення і вперто вимагає повторної перевірки.

Йду в душ... Сьогодні навіть голюся. Та в дзеркалі бачу не себе — її вагітність.

Чорт...

Сніданок з Аміною майже відбуваю. Думки не дають спочинку, і через них я геть не чую доньки, а відповіді даю взагалі недоладні. Слова ніби повивітрювалися з голови, від чого мій лексикон майже на її рівні. Хай йому грець...

— Татку, ти сьогодні якийсь не такий. Може, ти захворів?

— Трохи є.

— У тебе температура? Ану дай я перевірю. — Вона тягнеться через стіл, щоб торкнутися губами мого лоба.

Хм... Даюся.

— Та ніби немає, — виносить свій вердикт. — А ти сьогодні додому зможеш раніше приїхати?

Хотів кивнути. Але вчасно згадую про свою нову проблему.

Обіцяю своїй малечі, що встигну до початку її сну. Вона задоволено киває, доїдає сніданок, і ми вирушаємо.

Спершу завожу її до школи, а сам їду на роботу. Дорогою приймаю кілька дзвінків і телефоную сам — у лікарню. Запитую того самого Остапенка, але мені відповідають, що він у відпустці, й називають дату повернення. Ще тиждень.

Гаразд, почекаємо.

У всякому разі, мені не пече...

Звертаю на вулицю, де височіє офіс. Скляна коробка, у якій я зазвичай залишаю половину свого життя, де секретарі поспішають коридорами, а телефони розриваються від дзвінків.

Сьогодні робочий день минає повільніше, ніж зазвичай, а я замість цифр у звітах і пунктів контрактів раз по раз бачу її обличчя...

Надвечір сідаю за кермо.

Місто поволі змінює ритм. Сонце ковзає по верхніх вікнах будинків, світлофори збирають довгі черги автомобілів, а люди поспішають додому.  Я теж міг би поспішати додому, але натомість їду до квартири покійної дружини.

Під будинком згадую про телефон для неї.

Дістаю з кишені один зі своїх мобільних, виймаю сім-карту. За рогом, у кіоску, купую новий номер і вставляю його в телефон. Заношу в пам'ять ґаджета свій основний номер. Про всяк випадок. Якщо в неї й справді тут нікого немає.

Блокую екран. І вже майже заходжу в під'їзд, коли в іншій кишені лунає вхідний виклик.

Няня.

— Так, Дарино?

— Доброго вечора, Максиме. У Аміни болить живіт. Вона зараз у ванній. Я збираюся викликати швидку, але спершу вирішила повідомити вам...

Чорт.

— Викликай швидку, якщо все критично. Поміряй температуру. Відзвітуй мені в месенджері. Я скоро буду.

Телефон суну назад у кишеню, тиснучи кнопку ліфта. Підіймаюся до квартири й коротко натискаю на дзвінок. Кілька секунд слухаю абсолютну тишу. А коли мені ніхто не відчиняє, я починаю підозрювати неладне. Вирішую скористатися ключами...