10

МАКСИМ

Сідаю в авто. У голові навперебій змагаються дві думки: «Я не батько її дитини!» і «А якщо все таки?..»

Стискаю зуби до скреготу. І нова думка пронизує свідомість: «Це нічого не змінить».

Натискаю на газ...

Дорога додому здається неприродно довгою, дрібний дощ вкриває лобове, а думки знову й знову повертають мене в минуле, де вирок лікарів розтинає свідомість й досі: «Запущене варикоцеле». А потім — лікування, яке не дало жодного результату.

«На жаль. Ви безплідні. Аналізи показують, що лікування не допомогло».

А далі — вмовляння дружини завагітніти. Потім ЕКЗ. Не від мене... В результаті — Аміна. Крихітна. Над життям якої лікарі боролися понад троє суток. А далі післяпологова депресія у Аріни... пів року.

Приїжджаю пізно. Донька вже спить. Няню відпускаю додому.

Сам йду в душ. Стаю під холодну воду але не миюся — упираюся долонями в стіну й чекаю, поки вода сама змиє все пережите за сьогодні. Довго... Та думки не полишає уже вона — дівчина з Італії.  Анна... яка носить дитину під серцем і стверджує, що вагітна від мене...

Як таке можливо, якщо аналізи свого часу показували протилежне?..

Із ванної виходжу, мов після виснажливого випробування. Йду на кухню. Ставлю чайник. Стою над ним і чекаю свистка, поки мозок розривається від нескінченних запитань до медицини. І зовсім не до відчуттів.

Перевіритися? Скільки це займе часу — день? Два? Вісім років тому на це пішло більше тижня, а тепер?..

Дзвінок телефону в цю пору — наче постріл у голову.

Дивлюсь на ґаджет — Мілана.

Зазвичай я не відповідаю на дзвінки в такий час навіть жінкам. Особливо їм. Та сьогодні, можливо, буде виняток.

— Так?

Я ніколи не вітаюся. Особливо з коханками. Між нами не має бути нічого більшого, ніж вільні стосунки, і вона це знає.

— У мене проблеми, — голос на іншому кінці лінії звучить розтягнуто. Прислухаюся до її інтонації й роблю висновки.

— Усе, що я можу зробити в цю пору, — це викликати тобі таксі.

— Максе... будь ласка... Я скучила.

Зрозуміло.

— У нас була домовленість. Я тобі нічого не обіцяв, Міло. Тож бувай.

Вимикаю телефон. І згадую, що в тієї дівчини його при собі не було. Як і сумочки. Якщо він залишився в автівці Алевтини, тоді з ним можна попрощатися... А їй телефон для зв’язку потрібен. І навіть більше, ніж будь-кому.

Але вже не сьогодні.

Роблю собі чай і канапку. На ніч їсти шкідливо, але вечері я так і не бачив, тож їм. А йдучи в спальню, зазираю до Аміни. Моя дівчинка спить, відвернувшись обличчям до стіни...

Лягаю в ліжко й змушую себе заснути. Не виходить. І та дівчина не зникає з думок. Усе частіше вони повертаються до її вагітності. А вже за кілька хвилин я майже зриваюся на ноги, йду шукати висновки з лабораторії восьмирічної давнини.

Дружина зберігала їх у шухляді свого столу, а я ніколи не прагнув їх бачити. Лише одного разу переглядав — ще тоді, коли забирав їх із рук лікаря Остапенка.

Знаходжу. Але не всі. Лише свої. Аналізів Аріни немає. Як і картки її вагітності. Та це не суттєво. Головний доказ я зараз тримаю в руках.

Кілька довгих секунд вдивляюся у колишню медицинську картку. Але перед очима — її ошелешений погляд. Та дивна розгубленість, яку інакше, ніж шоком, не назвеш.

Чорт... Але, чому тоді жодна інша не сказала мені нічого подібного?!

Рука сама тягнеться до телефону та зупиняє той факт, що вже за північ.

Хрін кому подзвониш — ще й вважатимуть тебе божевільним.

Шукаю в столі візитку того ж Остапенка, а коли не знаходжу, вирішую поїхати до лікарні вже завтра.

Сьогодні — спати.