9

ТАНЯ

Рух позаду змушує мене здригнутися й інстинктивно втягнути голову в плечі. Я наче й не боюся його, проте не наважуюся підвести погляд, коли цей впливовий чоловік бере мене за плечі й рішуче скеровує до своєї автівки.

Розумію, що чинити йому опір — усе одно що гребти проти течії. До того ж я не збрехала. Але водночас мені страшно залишатися поруч, уявляючи його батьком саме таким, яким він є зараз. І чоловіком, який аж ніяк не поліпшує ситуацію. Та все ж, опинившись у його автівці, я відчуваю крихке полегшення від того, що мене не залишать просто неба.

Він розвертає автівку на перехресті. Повз вікно пропливають будинки до болю знайомої вулиці, і всередині все перевертається. Бо їдемо ми в бік, де живе мій брат.

Максим нічого не запитує, а я нічого не розповідаю. Слухаю лише його дихання і своє, яке не приходить у норму ні зараз, ні тоді, коли він паркується.

Дивлюся у вікно: новобудова, повз яку я ще пів року тому бігала на роботу, тепер здається мені майже в’язницею.

— Це не готель, — чоловічий голос звучить різко, і я навіть здригаюся. — Квартира. Поживеш у ній, поки Алевтина не прийде до тями.

Він дістає з бардачка ключі й виходить першим. Я ж залишаюся сидіти й приречено роздивлятися власні руки з думкою: «Навіщо я йому зізналася?»

Кілька секунд оглушливої тиші розтинає звук відчинених дверцят.

— Ходімо.

— А якщо я не хочу?

— У мене вистачить сил занести тебе на руках, — відповідає... спокійно?

Виходжу.

Він знову накидає на мої плечі піджак. Укутує. Я вперше вдивляюся в його обличчя, яке саме зараз здається мені відносно спокійним. Але відчутна  напруга між нами усе ще є. І від того важко дихати.

— Я не просила...

— А я не пропонував, — відрізає так, ніби він ніколи нічого й нікому не пропонує. Ніби ніколи раніше не пропонував цього мені й уже знає, що я хотіла сказати.

Ковтаю. У мене немає вибору — нагадую собі. Я вимушено ступаю за ним.

Під’їзд, у якому в ніздрі вдаряє не пліснява й задуха, а різкий запах жіночих парфумів. Ліфт, де аромат лише посилюється й змушує стримати нудоту. Двері квартири, у якій я ніколи раніше не була.

Він пропускає мене всередину, попередньо ввімкнувши світло.

Кидаю короткий погляд всередину. Квартира у світлих тонах, чиста, простора. Сучасний ремонт. Усе ідеальне...

— Тут давно ніхто не жив. Але для життя є все необхідне. — Максим залишає мою сумку в коридорі, а сам проходить на кухню. — Можеш спокійно користуватися всім.

Він дивиться крізь ролети у вікно, ніби там є за ким спостерігати. А потім переводить погляд на мене.

— У холодильнику порожньо. Зараз принесу продукти.

— А якщо я... злодійка? — обережно запитую.

Він знову уважно мене оглядає. Надто уважно. Через це я ніяковію.

— Цікаве припущення як для людини, якій нікуди йти. — озвучує вердикт щодо мене.

Кидаю погляд у кімнату за його спиною. Кілька полиць на стіні заставлені книгами. Далі комп’ютерний стіл, на якому самого комп’ютера немає. З протилежного боку видніється двоспальне ліжко. Нічого, що можна було б винести, навіть якби я й могла.

— Я не збираюся...

— Я знаю, — говорить крізь стиснуті щелепи. Ніби стримується до чогось більшого. І йде.

Дивлюся йому вслід. Він не повертається. А за кілька секунд я чую, як клацає нижній замок.

Ковтаю жовч, що підступає до горла. Відчуття безвиході надто знайоме. До фізичного болю у скронях і тілі. Як колись із братом, тільки тепер... з ним.

Сідаю на край стільця. Не можу зупинити думки — в голові ніби бджолиний рій поселився. Якби ж хоч одне рішення... Відірвати погляду від годинникової стрілки на стіні теж не в силі. А за пів години знову чую скрегіт ключа в дверях і два клацання.

Максим заходить із двома пакетами продуктів і сам розкладає їх по місцях. У брата це робила я...

— Я навідаюся завтра, — говорить уже на порозі. Кидає через плече погляд на мене. А потім кладе ключі на тумбочку, залишаючи їх мені. І йде.

Дивно. Мене ніхто не образив. Не змусив почуватися полонянкою тоді, коли я сама намалювала собі клітку. Мені купили продукти й поселили в квартирі без ґрат на вікнах. І навіть залишили ключі... Я можу хоч зараз залишити ці стіни.

Але залишаюся...