8

МАКСИМ

Виходжу слідом. Не вірю жодному її слову. Але всередині щось стискається так сильно, ніби в її словах і справді є правда.

Дивлюся на світ, який ніби звузився до однієї вагітної жінки, імені якої я не знаю. Та чи варто мені його знати?..

Озираюся.

Вона позаду. Стоїть, обійнявши себе руками за плечі. Дивиться в іншу сторону... Фари мого авто освітлюють її волосся, спину, ноги... ступні, які я тримав ще п’ять місяців тому, будучи впевненим, що більше ніколи її не побачу. І тим більше був переконаний, що наслідки не будуть настільки очевидними.

Щось невидиме спонукає мене зробити непоправне. І я це роблю.

— Сідай у машину, — кажу їй, намагаючись надати голосу рівності. Навіть байдужості, якої насправді немає.

Переводжу подих надто важко. У голові, мов набат, звучить думка "не від мене", і я майже погрожую їй цим:

— Якщо хочеш бути певною, що твоя дитина не від мене, тоді нам в інше місце.

— Я нікуди з тобою не поїду, — вона захлинається повітрям. Можливо, сльозами.

Але я стою на своєму:

— Поїдеш. І слухняно виконуватимеш усі мої забаганки. Особливо якщо тобі не потрібні мої гроші.

Здається, я починаю втрачати над собою контроль, бо я не збирався робити їй боляче.

— Навіть не мрій. Віддай мені сумку, і я більше не з’явлюся у твоєму житті. Хіба що життя знову вирішить зіштовхнути нас лобами... — останнє шепоче собі під ніс, але зі слухом у мене проблем не має.

— Життя вирішить зіштовхнути на лобами? Чи ти захочеш нагадати мені про себе? — Я на межі зриву. Чорт, мене проблеми на роботі так не дратують, як вона зараз!

Вона різко повертається обличчям до мене. У її очах бачу сльози. І відчай. А погляд настільки красномовно говорить мені що я бовдур...

Ні. Цього не може бути. Я ніколи не повірю в те, чого досі не існувало. Це підла, виважена брехня. Але ігнорувати її стан теж не можу. Тим більше що йти їй нікуди.

— Сідай в авто, — повторюю ще раз.

— Віддай мені мої речі, — вона несвідомо робить крок назад і опиняється на проїжджій частині.

— Вирішила покінчити з життям? ДТП було замало?

Вона озирається назад, а потім ступає знову на тротуар.

— Так краще. А тепер сідай у салон, бо сумки я тобі не віддам. Як і не планую залишати тебе серед міста вночі.

Я першим сідаю в салон. Лише зараз відчуваю різницю між повітрям в автомобілі та на вулиці. Дивлюся в бічне дзеркало на неї... сукню, яка зовсім не підходить для такої погоди, і лише тепер бачу, як її трясе.

Чорт.

Знову виходжу. Але вже для того, щоб посадити її в авто.