7

ТАНЯ

Ноги все ще дрібно тремтять, а руки міцно стискають поли його піджака. Ступні одразу холонуть, і холод повільно підіймається вгору, пробираючись під сукню. Роблю крок до воріт і завмираю.

Озираюся: він дістає з багажника мою дорожню сумку. Схоже, я про неї забула. Як і про телефон, який, мабуть, залишився десь на підлозі тієї автівки.

— Дякую, — кажу йому.

Максим уважно дивиться на мене, киває і йде. Сідає за кермо та від’їжджає.

Не усвідомлюючи цього, дивлюся вслід його «Форду». Дорогою проїжджають ще кілька автомобілів, а мій мозок хаотично підкидає нові думки: я вагітна, без належного теплого одягу, без їжі, без осіннього взуття. Без вільних грошей на спокійне життя. І без Алі...

Від усвідомлення останнього сльози підступають до поверхні, а тіло охоплює виснаження. Хочу пити. Біля мене немає навіть пляшки з водою...

Озираюся на ворота. Але наступної миті чую, як за спиною гальмує авто. Знову він. І знову уважно оглядає мене.

— У вас є рідні в цьому місті? Я міг би вас підвезти.

Мотаю головою.

— Усе добре. Я викличу таксі й переночую в готелі, — відповідаю, стискаючи в руках пластикову ручку сумки.

— Умгу... — Він вдивляється в моє обличчя. Потім виходить і відчиняє мені дверцята. — Сідайте, — киває на салон.

Сам знову бере мою сумку...

— Ключі в Алі, — пояснюю, ніби виправдовуючись.

Думки знову змішують реальність із минулим. І тепер до цього додається ще й те, що вони знайомі...

Намагаюся відкинути від себе дивне, трохи образливе відчуття на його байдужий тон. Переконую себе, що він не повинен бачити в мені ту саму єдину...

Дорога за вікнами знову мерехтить яскравими вогнями. Місто живе своїм звичним життям, якого я вже не відчуваю. Я думаю про Алю...

— Ти надовго в місті? — лунає його запитання, і я повертаюся в реальність, покинуту кілька хвилин тому.

— Ні, — моя відповідь машинальна. — Я буду вдячна, якщо...

— Не варто, — різко обриває він.

Я розумію, що стала його проблемою на сьогодні. І розумію, що, можливо, зараз удома його хтось чекає, а він змушений возитися зі мною...

— Відвези мене в готель, — прошу його.

Він кидає на мене погляд у дзеркало. Я це відчуваю, хоч і дивлюся на власні руки, ніби на них є підказка, як вижити після кінця світу...

— У тебе, крім Алевтини, зовсім нікого тут немає?

— Немає, — брешу.

— З якого ти міста?

— З Італії.

Він знову дивиться на мене. Знову читає мене зсередини. І цього разу — доволі довго, як для людини, що веде автомобіль.

— А батько дитини?

Від цього запитання серце вдаряє об ребра. Сильно. Болісно. Дихання перехоплює настільки, що видихнути важче, ніж вдихнути.

Я судомно ковтаю. Руки знову починають дрібно тремтіти, а пульс гупає у скронях із такою силою, ніби ось-ось прорве тіло.

Розумію, що збрехати не можу. І кажу правду:

— Він... зараз дивиться на мене.

Далі — тиша. Її прорізає тихий хмик. Майже сміх, від якого волосся стає дибки.

Підіймаю очі. Його реакція мені незрозуміла.

— Гарна спроба, — говорить він, звертаючи з головної дороги. — І я, можливо, навіть повірив би. Якби був здатен на таке.

Бачу, як його пальці міцніше стискають кермо, а сам він навмисне відводить погляд.

— Це не спроба, — відказую пошепки. — Це правда.

Він тисне на гальма, і коли автомобіль зупиняється, повільно набирає повітря в груди та дивиться на мене крізь дзеркало. Я відчуваю, як під шкірою повзе страх.

— Послухай, дівчинко... Як би ти не намагалася — через Алевтину чи через когось іншого, — я не повірю в цю маячню. Бо навіть моя власна донька не від мене. А те, що ти не знаєш, хто батько твоєї дитини...

Він говорить це настільки переконливо... Навіть я засумнівалася б, якби не одне «але». І я озвучую його:

— Я не знала чоловіка ні до зустрічі з тобою, ні після! І якби не та ніч. Одна. Без пояснень і зобов’язань... Я б і досі працювала в готелі покоївкою, а не опинилася в халепі, через яку зараз сиджу у твоєму авто!

Та він повертається до мене обличчям настільки, наскільки це можливо в машині.

— Слухай... Хочеш грошей? Так і скажи. Але цим ти мене не візьмеш. Ще жодна не казала мені, що вагітна від мене.

— Жодна?! — Усередині підіймається пекуча хвиля образи. У голові паморочиться. Відчуваю вже втретє за сьогодні легкий поштовх під серцем, від чого нудота підступає до горла й знову тисне.

Я різко відчиняю дверцята, щоб ковтнути холодного повітря.

— Я не намагаюся тебе цим узяти! Ти запитав — я відповіла! Все.

Звідки в мені стільки сміливості, не знаю, але залишатися з ним в одному авто більше не хочу...