6

ТАНЯ

"Жива?" — відлунює в моїй голові. Ті самі глибокі сірі очі уважно оглядають мене з голови до ніг, а потім знову повертаються до обличчя.

— Ж... жива. — нарешті видавлюю з себе.

Намагаюся ковтнути. Як і він щойно.

— Йти зможеш? — запитує.

— Аля. — Я кидаю погляд на подругу за кермом. Її голова безсило схилена набік і впирається у вікно дверцят, тож обличчя мені не видно. Вона не рухається.

— Швидка вже скоро буде тут. Їй допоможуть. — Максим говорить, простягаючи руку через мене. Лунає тихе клацання — я розумію, що мене відстебнули від паска безпеки.

— Давай руку. Спробуй вийти сама.

Я виконую його вказівку — спираюся на його долоню й обережно виставляю одну ногу з автомобіля. Потім другу. Мене хитає, але він підтримує, уважно оглядаючи мене. Веде до іншої машини. Відчиняє задні дверцята з боку водія й допомагає сісти. Сам сідає за кермо. Відкриває бардачок, дістає пляшку з водою та подає мені.

Беру її обома руками. Відкрити не можу — пальці не слухаються. Він знову поруч. Допомагає відкрутити кришку, і я п’ю...

У голові спалахують уривки останніх хвилин: поштовх, потім мене притискає до дверцят, і вихор... вогнів вечірнього міста. Усе. Життя мало б обірватися саме в ту мить.

— Залишайся тут. — Його голос вириває мене з думок. Сам іде.

Я дивлюся перед собою крізь лобове скло. До свідомості частково доходить те, що бачу: кілька чоловіків спиною до мене, ще дві зім’яті автівки, швидка, люди в червоній формі з ношами в руках, поліція... І серед них — він. Чоловік із недалекого минулого. Батько моєї дитини.

Ковтаю густий клубок у горлі.

"Ось вона..." — лунає, ніби крізь товщу води, десь поруч. За мить до мене підходить медичний працівник: перевіряє зіниці, вимірює тиск, щось запитує, щось занотовує. Потім іде, залишаючи мене саму з відчиненими дверцятами, ніби я зовсім не в літній сукні...

Прохолодне повітря змушує мене зіщулитися й нагадує, що я ще тут — жива. Та водночас холод я відчуваю всередині, а не зовні.

Не знаю, скільки минає часу, коли мене накриває паніка від усвідомлення того, що зі мною сталося. Я щосили стримую сльози.

Краєм ока бачу, як до мене підходить Максим.

— Як почуваєшся? — лунає над головою.

Підіймаю погляд. Він дивиться на ту частину мене, в якій, здається, відчуваю крихітне життя.

— Ніби добре.

— Ніби? Чи добре?

— Зі мною все гаразд. — Опускаю погляд на пляшку у власних руках, у якій вода відбиває, як тремтить душа в тілі.

— Тобі потрібно показатися лікарю. Я відвезу тебе до лікарні, яку знаю. — Він знову сідає за кермо. Знову кидає на мене погляд, тепер уже в дзеркало заднього виду, ніби перевіряє, чи я справді тут. — Твоя подруга в реанімації. У тяжкому стані. Але надія є.

Він називає адресу лікарні, куди повезли Алю. Я намагаюся її запам’ятати.

— Дякую. — тихо відповідаю.

Двигун заводиться одразу. Автомобіль плавно рушає з місця, а він ставить запитання, яке змушує мене замислитися.

— Тобі є де зупинитися?

Думки одразу плутають усі орієнтири: я мала жити в Алі, а зараз... У мене навіть немає грошей на маршрутку, лише картка, та й та валютна.

Називаю адресу Алі. Максим затримує на мені погляд довше, ніж слід. Але киває. Більше між нами не лунає жодного слова. Лише тиша, що тисне з усіх боків і нагадує про ту єдину ніч. Удвох. Без пояснень. Без зобов’язань.

Із задуми виринаю, коли він паркується. Велика вивіска нагадує мені, куди ми приїхали: "Сімейна клініка".

— Приїхали. — тихо говорить він.

Першим виходить із машини, відчиняє для мене дверцята. Вітер раптово нагадує, що зараз жовтень. Схоже, він це помічає, бо знімає з себе піджак і накидає мені на плечі. А вже потім бере під руку й веде всередину. До кабінету жіночого лікаря теж підводить він. Але сам залишається в коридорі.

Огляд триває недовго, та для мене це вічність. Я постійно думаю про те, що в мене майже немає грошей, що я залишилася без єдиної підтримки в цьому великому місті. Що я сама...

Коли мене запитують про моє постійне місце проживання, я знову називаю адресу подруги. Бо повертатися до чоловіка, від якого втекла, — це все одно що добровільно вийти на ринг замість боксерської груші... Різниця лише в тому, що після брата слідів не залишається...

Виходжу з кабінету УЗД й бачу його. Він щось пише в телефоні, але майже одразу підводиться.

— Усе гаразд. — лунає за моїми плечима. Лікарка простягає йому аркуш паперу.

Максим дякує, бере з її рук, мабуть, виписку й іде до каси. Він оплачує прийом. І це змушує мене ніяковіти.

— Я відвезу тебе. — говорить стисло. На мене більше не дивиться. Я лише зараз помічаю, що він не називає мене на ім’я.

Бо він його не знає.

Киваю. Ми знову йдемо до його машини, на якій я лише тепер бачу вм’ятину. І це знову повертає мене в мить, яка, очевидно, стане початком мого кінця.

Сльоза скочується раптово й без дозволу. Я змахую її. Кутаюся в його піджак і сідаю на заднє сидіння. Він зачиняє зачиняє дверцята. 

Лише тепер згадую про речі, які залишилися в багажнику автомобіля Алі. Не страшно, ми з нею завжди були як сестри, візьму щось із її речей.

Дорога до її будинку виявляється короткою, але напруженою. Від нього йде така енергетика, що мені важко навіть ковтнути. Дивно, що тоді я сприйняла його як ніжного чоловіка, бо зараз можу впевнено сказати: він не просто владний, а справді небезпечний. Майже як мій брат.

Він зупиняється біля її хвіртки, а я раптом усвідомлюю, що в мене немає ключів. Навіть від хвіртки. І що тепер мені доведеться стояти під високим парканом, як безхатченці...

— Щось не так? — Максим зазирає мені в обличчя.

Я ковтаю. У мені досі живе страх, що він не той, за кого себе видавав п’ять місяців тому, на пляжі в Італії. І якщо я скажу йому, що мені нічим відкрити той клятий замок, не знаю, як він відреагує. І чи не скористається цим знову...

— Хотіла подякувати.

Він киває. Його важкий погляд чітко падає на мій живіт, і я знову відчуваю легкий поштовх.