5

МАКСИМ

Прокидаюся о шостій, як і завжди. Але вже не вперше звіряюся з годинником, ніби мій біологічний ритм ось-ось має дати збій.

Збою немає. Отже, механізми ще працюють.

Підіймаюся, беру гирю й підходжу до вікна, щоб розсунути темні штори. Заодно відчиняю вікно.

— Тату, я вже прокинулася. — Кучерява голівка моєї малечі визирає з дверної щілини.

— П’ять хвилин, доню. — Усміхаюся їй.

Ці п’ять хвилин мені справді необхідні, щоб налаштуватися на день. Лише так почуваюся чоловіком. Хоч тіло й просить відпочинку.

— Тобі каву зробити? — вириває мене з думок дзвінкий голосок біля дверей.

Озираюся. Її оченята, мов у маленької хитрої лисички, зазирають до моєї спальні, ніби шукають підтвердження, що тут нікого немає.

— Ти вже зубки почистила, лисеня?

— Щойно. — Вона показує мені чисті зуби. — І вмилася!

— Тоді, якщо впораєшся з цим нелегким завданням сама, то так. Цукру пам’ятаєш скільки?

— Одну!

Моє маленьке диво зникає на кухні, а я продовжую ранкову зарядку.

У голові — жінки. Та гиря існує саме для того, щоб їх там не було. Для них є окремі дні...

Після вправ іду в душ. Прохолодні струмені води змивають піт і ранкову втому.

Сьогодні без гоління. Я пообіцяв донечці пів години перед її уроками. Тож виходжу з ванної й завмираю посеред квартири.

— Яєшня. — Усміхається моє мале чудо своїми дивакуватими оченятами.

Ковтаю слину. «Ти молодчинка» вже крутиться на язиці, та ці слова надто банальні для цієї дівчинки.

— Чудово. Тоді з мене салат.

Іду до холодильника.

— Я ще пам’ятаю, як мене мама вчила, — тихо каже вона, ніби я не мав би цього почути.

І я пам’ятаю...

Та вголос сказати цього не можу.

— Твоя мама була найкращою. — Це все, що відповідаю. Але відкладаю ніж і все-таки запитую: — Аміно, як ти поставишся до того, якщо в нашому житті з’явиться жінка?

Дивлюся на неї й бачу, як змінюється вираз її обличчя.

— Я не хочу. У Маші Стеценко мама нерідна, і вона каже, що та постійно її сварить. А яєшню я вже й сама можу приготувати.

Занадто рано вона стала дорослою...

— У такому разі не буду.

Відкладаю цю розмову в довгу шухляду.

Не дуже-то й хотілося...

Ми ще трохи говоримо про її однокласників, розбираємо випадок із класною керівничкою, снідаємо й збираємося. Я — в офіс, вона — до школи.

— Тату, ти не будеш приїжджати до школи? — питає Аміна, щойно я паркуюся біля її навчального закладу.

— Не буду, якщо ти не вдаватимеш, що ми про це не розмовляли.

Вона якусь мить думає, а потім киває на знак згоди.

Мала інтриганка...

Ми прощаємося. Я цілую її в щоку, а вона посилає мені повітряний поцілунок уже з порога школи.

Дивлюся, як за моєю малечею зачиняються двері, і лише тоді тисну на газ.

У думках — нехитрий графік: дві зустрічі після обіду, а потім заїхати до батьків по вечерю для Аміни.

Офіс зустрічає мене ароматом свіжозмеленої кави, шелестом паперів і тихим клацанням клавіатури.

Йду до кабінету, де до обіду мене бачать лише ті, кому справді щось потрібно.

Тут час летить швидко.

На зустріч з інвесторами їду, коли на годиннику вже за чотирнадцяту.

Звичайний день. Звичайні проблеми. Звичні клопоти...

Увечері дорога додому виявляється ще тим випробуванням через затори. Машини смикаються вперед одна за одною, хтось нетерпляче сигналить. Звичайний вечір великого міста... А на одному з перехресть я стаю свідком серйозної ДТП.

Мій мозок ніби вмикається в ту мить, коли в мій «Форд» в’їжджає зад знайомої «Тойоти».

Вистрибую з машини.

Упевнений, що швидка приїде швидше, ніж я встигну її викликати. Краще спробувати допомогти їй вижити, якщо це ще можливо.

Обходжу свою залізяку і ледь не ціпенію: за кермом — Алевтина, але поруч — Анна. Та дівчина, яку я бачив лише раз у житті. Дівчина з Італії...

Кидаю швидкий погляд на водійські дверцята — зім’яті, втиснуті всередину. Вікно розсипалося, лобове — тріснуте...

Бляха...

Оббігаю автівку з іншого боку. Ривком відчиняю пасажирські дверцята. І зустрічаю її шокований погляд.

— Жива? — навіть не знаю, чому це запитую.

— Ж... жива.