4

ТАНЯ (через 5 місяців)

Прокидаюся від сонячного променя, що ковзає по обличчю. Схоже, ранок давно перейшов у день, а я досі в ліжку. Самопочуття жахливе.

Підіймаюся, беру порожню склянку з тумбочки й прямую на кухню. У холодильнику — прохолодна вода, саме те, що бодай трохи заспокоїть шлунок. Додаю кілька скибочок лимона та гілочку м’яти.

Перед очима постає він — Максим. І та єдина ніч... Удвох, без пояснень і без обіцянок...

Я не думала, що це станеться зі мною. Але це сталося — я вагітна. Від нього.

Чорт, якби мені хтось сказав, що я повернуся додому з Італії вже через п’ять місяців після приїзду туди, я б ні за що не повірила. Але й ту ніч я б ні на що не проміняла.

Поглядаю на годинник. Потрібно збиратися.

Аеропорт, реєстрація, літак.

Я повертаюся в Україну.

— Моїй мрії офіційно настав кінець, — бурмочу собі під ніс.

"Зате в мене буде малятко", — заспокоюю себе подумки. І цією думкою живу вже четвертий місяць поспіль. Навіть сміятися хочеться.

— Аля! — махаю подрузі, яка стоїть біля ескалатора.

Вона підводить очі й іде назустріч, усміхаючись.

Ми обіймаємося міцно, як рідні люди, що не бачилися роками. Обмінюємося враженнями, сподіваннями щодо життя, примхами долі й спокійно прямуємо до її автомобіля.

— Житимеш у мене. І не сперечайся, — каже вона, щойно сідає за кермо.

Я не сперечаюся. Мені все одно нікуди йти. Окрім маминої квартири, де живе брат. Він не знає, що я прилетіла, а я не збираюся з ним зустрічатися. Принаймні сьогодні.

— Вечір холодний, — обіймаю себе руками. На мені лише сукня.

— Жовтень, Таню! — сміється Аля.

Вона вмикає свій лаунж, додає обігріву в салоні, і ми, розмовляючи, їдемо через усю столицю на інший її бік — до будинку подруги.

Густі сутінки розтинають ліхтарі на стовпах, світлові бігборди, фари зустрічного транспорту...

Усе таке рідне, мерехтливе, яскраве...

— Що плануєш робити? — подруга ставить чергове запитання, змушуючи мене ненадовго замислитися.

— Проводитиму уроки. Онлайн. Італійська, англійська, — коротко озвучую свої плани.

— Китайська... — закінчує за мене. І ми починаємо сміятися.

На мить Аля відводить погляд від дороги, а наступної — лунає удар. Наш автомобіль відкидає вбік.

Міцно стискаю ручку над головою. Перед очима за мить проноситься все моє життя. І та сама ніч...

Єдина. Удвох. Без пояснень і без обіцянок.

Я подумки прощаюся з життям.

Та біль у вухах і металевий присмак на язиці переконують у протилежному.

Повільно підіймаю голову. І перше, що бачу, — його.

Цього не може бути, Таню. Він нереальний. Це фантом!

Але я кліпаю. А дверцята поруч відчиняються, і...

Максим. Він справжній.