2

Я ще не сказала «так», але вже маю відчуття, ніби стою на межі, де безпечного виходу із ситуації не існує.

— Що буде, якщо я не погоджуся? — зустрічаюся з ним поглядом.

— Ставте запитання точніше: що станеться у разі вашої згоди. Відповім так: вечір романтики, ніч без примусу і ранок, у якому кава стане єдиним натяком на те, що поруч із вами був чоловік.

— Справді?

Він киває. Так буденно, ніби все, що сталося в моєму житті до зустрічі з ним, — лише моя уява.

Я дивлюся на цього чоловіка з легкою сивиною на скронях і ловлю себе на черговій думці: він справді хоче провести ніч зі мною? З дівчиною, чиї страхи значно більші за її сміливість?

— Ви зараз оцінюєте мене? — тихо запитую.

— Ні. Я не витрачаю на це часу. — Його погляд залишається в моїх очах. Але в руці він тримає склянку, яку повільно пестить пальцем так, ніби це тіло жінки. І від цього дихати стає ще важче.

Я облизую сухі губи й відводжу погляд до басейну. Вода мерехтить, ніби нічого не відбувається. Ніби ніхто не пропонує мені ніч, що звучить як пастка, замаскована під свободу.

Ловлю себе на думці: я цього хочу. За свої двадцять сім років у мене не було жодного чоловіка. Я востаннє цілувалася ще в школі! Брат відлякував від мене кожного, хто лише наважувався подивитися в мій бік, я завжди залишалася для нього «ще малою».

«Романтика. Ніч без примусу. Ранок із кавою». — Його слова знову й знову звучать у голові, ніби опис уже пережитого. Чорт...

— Чому саме я? Тут багато красивих дівчат.

— Тому що я обрав вас.

— Ви завжди настільки впевнені? — запитую, не дивлячись на нього. «У собі» вирішую не додавати. Та й, здається, це було б зайвим.

Він повертається до бару спиною. Але його увага все ще спрямована на мене. А вказівний палець повільно ковзає по склу, де м’ята розпласталася по поверхні, мов дівчина на ковдрі... І мій мозок домальовує картину далі.

— У чому саме? — повертає мене до реальності його голос.

Чорт...

— У людях, — відповідаю аби-що. Беру соломинку до рота.

Він схиляє голову до плеча, ліниво всміхається, проходиться по мені уважним поглядом і лише тоді говорить:

— Я не впевнений у людях. Я впевнений у власних межах і можливостях.

Це звучить... надто чесно. Він не обіцяє, що все буде добре. Не обіцяє, що буде ніжно. Не обіцяє, що я йому щось винна після цього. Він узагалі нічого не обіцяє. І не продає ілюзій... Це вибиває з рівноваги сильніше, ніж будь-яка спокуса. Бо маніпуляцію я б розпізнала. А тут — лише холодна, чітка пропозиція.

Мій страх повільно відступає кудись убік, поступаючись місцем цікавості. І злість на себе за те, що не можу приборкати цю цікавість, лише посилюється.

— А якщо я скажу «ні»? — Я зараз граюся з вогнем.

Він дивиться довше, ніж раніше. Але відповідає буденним тоном:

— Тоді ви повернетеся до стану, з якого втекли. І питання буде не в тому, чи правильно ви вчинили. А в тому, чи витримаєте наслідки цього «ні».

Я завмираю. Бо він не погрожує — він просто називає те, від чого я намагалася втекти.

Психолог хрінів...

Повільно видихаю.

— Ви дуже добре вмієте ставити людей у незручне становище. Ви це знаєте?

— Перепрошую. — Його голос тихий, м’який. Такий, від якого не хочеться тікати, радше слухати. — Я не намагався справити враження. Я побачив вас саме таку ще в літаку.

Проклятий літак! Я й уявити не могла, що хтось дивиться на мене голодним поглядом ще там, на борту. У голові тоді було лише одне: втекти з країни. Від брата, в якому, здавалося, оселився демон.

Між нами зависає тиша, у якій я чітко відчуваю: він не ворог. Але й не рятівник. Щось посередині...

А це значно гірше. Бо рятівника можна відштовхнути з чистою совістю, а тут... Тут мені дають вибір.

Повільно відводжу від нього погляд. На скло келихів, де прозорість не така каламутна, як мої думки.

— Одна ніч, — кажу тихо.

Мій голос рівний, хоча всередині... ніби сотня чортів підняла бунт.

Він не усміхається. Не виглядає переможцем. Ніби почув не згоду, а відповідь, яку знав ще до своєї пропозиції.

— Одна ніч, — спокійно повторює він.

Я навіть не намагаюся уявити, якою вона буде. Лише дивлюся на чоловіка навпроти, який дивиться на мене так, ніби я щойно прийняла не його умови, а власне рішення. І, можливо, він має рацію. Бо я більше не думаю про небезпеку. А ще вперше не думаю про те, як усе це виглядає збоку.

Разом з тим дивне полегшення повільно розливається всередині незнайомою прохолодою. І це не коктейль.

— Ви не пошкодуєте, — тихо й упевнено завершує нашу розмову. І підводиться зі стільця. Спокійно, без поспіху.

І лише коли я вкладаю свою долоню в його руку, мене наздоганяє одна проста думка: Боже... Я навіть не знаю його імені.