1.

Він сидить навпроти з холодними сірими очима й відкрито розглядає мене.

— Я пропоную вам ніч. Удвох. Без пояснень. Без обіцянок... Що скажете?

Від його голосу по шкірі пробігають мурашки.

Я дивлюся в його зіниці й ніби не розумію, чого від мене хочуть. Усередині все дивно стислося. Пальці міцніше обхопили склянку. Язик прилип до піднебіння, і я вже не здатна вимовити ані звуку.

Ще зовсім недавно я здригалася від кожного чоловіка, який підходив надто близько. Тепер я сиджу біля басейну одного з найдорожчих готелів Італії, а чоловік навпроти пропонує мені себе замість коктейлю.

Мимоволі ковзаю по ньому поглядом: високий, широкоплечий, бездоганної зовнішності. Без обручки. Хоча я не впевнена, що її там ніколи не було...

Мені здається, що він, можливо, божевільний...

Або божевільна я.

— Ви завжди так знайомитеся з жінками? — нервово усміхаюся.

— Ні. — Його губи ледь торкає посмішка. — З вами я взагалі не знайомився, якщо пам’ятаєте. Ви просто перейшли мені дорогу в літаку. І цим зруйнували всі мої плани.

У літаку...

Моє серце починає шалено калатати. Три доби тому я втекла від власного брата. Босоніж. Стискаючи в руках босоніжки й власний паспорт. І зрозуміла, що більше не маю куди повертатися. А сьогодні чую пропозицію від чоловіка, якого бачу вперше в житті. Таку, яку не чула навіть у фільмах.

Відводжу погляд, ніби це здатне зняти напругу, що вже стала майже фізичною.

Біля басейну сміються люди, бігають діти, хтось фотографується на фоні заходу сонця. Усе це здається надто правильним на тлі його пропозиції.

Я повільно ставлю склянку на стіл. Скло торкається поверхні з тихим клацанням — і цей звук зараз гучніший за його слова.

— Ви... розумієте, що щойно запропонували? — мій голос звучить тихіше, ніж міг би.

Він продовжує розглядати мене, і це змушує мене ніяковіти.

— Абсолютно.

Його «абсолютно» звучить так, ніби для нього це звична умова ділових відносин, а рішення вже ухвалене. І зараз він просто чекає, чи я впишуся в його плани.

Ковтаю повітря.

— Ви не знаєте мене і...

— Знаю достатньо аби зробити вам цю пропозицію, — спокійно перериває він.

— А якщо я скажу, що це неможливо?

Він ледь схиляє голову набік, уважно дивиться, ніби аналізує черговий контракт, а не спокушає.

— Ви не заперечили одразу.

І він має рацію...

Я мала б підвестися. Мала б піти. Мала б розсміятися й забути про цю розмову вже за п’ять хвилин. Але я сиджу. Дивлюся на нього приголомшеними очима й ловлю себе на думці, яка зовсім не вписується у мій вечір: він і я, удвох, у спальні...

Стискаю пальці так, що нігті впиваються в долоню.

— Це безглуздо, — виривається з мене пошепки. — Люди так не...

— Живуть? — рівно перебиває він.

Я замовкаю. Чи, радше, змушую себе замовкнути.

Між нами знову запановує тиша. Довга, важка, майже неприродна для місця, де все має бути легким і красивим.

Він нарешті відводить погляд — не від мене, а в бік води.

— У вас зараз є два варіанти, — говорить після короткої паузи. — Так. Або ні.

Він знову дивиться на мене. І вперше в цьому погляді з’являється щось інше — не холод, а точність. Можливо розрахунок, який мені не вдається розпізнати.

Я хочу заперечити. Сказати, що це маячня. А натомість повільно відкидаюся на спинку стільця, сплітаючи руки на грудях. У голові спалахують непристойні образи з ним, і це... навіть приваблює.

Чорт, я ж його зовсім не знаю!

Він трохи нахиляється вперед, не порушуючи межі. І наступна його фраза додає темпу моїм думкам:

— Я не пропоную роман. І не збираюся брати вас силою. Я пропоную вам вихід із того хаосу, в який нас загнало життя.

І в цей момент я вперше перестаю думати, що це божевілля. Бо найбільше лякає не його пропозиція, а те, що частина мене таки шукає причину сказати «так».