30.

МАКСИМ

До будинку Міли під'їжджаю за пів години. Швидку бачу ще здалеку, але місця поруч немає. Паркуюся біля третього під'їзду. Кидаю погляд на вікна коханки — ніби щось жевріє, можливо, у ванній. Але вже біля під'їзду бачу медиків, які не можуть потрапити в будинок.

Чорт... якщо вони ще досі тут, тоді точно щось трапилося.

— Дозвольте. Я відкрию, — прикладаю магніт і відчиняю.

— Двадцять сьома... Не підкажете, який поверх? — запитує один із них.

— Це на шостому. Я з вами, — якраз тисну кнопку ліфта, і він одразу відчиняється.

Вийшовши з ліфту вказую напрям рукою. Мене пропускають вперед. Тисну ручку дверей, як до себе додому, забувши, що існує дзвінок. Але двері замкнені. Тепер тисну ще й дзвінок. Нікого.

— Це ви нас викликали? — грубий чоловічий голос нагадує, що я не сам.

— Так, — озиваюся.

Чомусь тілом проходиться хвиля ознобу. Я можу лише здогадуватися, що з нею там. Колись Аріну двічі рятувала швидка, коли мене поруч не було. Але Міла...

Дістаю в'язку своїх ключів. А раптом підійдуть... Та ні.

Ще раз дзвоню, а слідом стукаю у двері.

— Міло?!

В біса, я не знаю, що робити. Службу порятунку викликати буде занадто довго.

Двері сусідньої квартири раптово відчиняються. З них визирає немолода жінка.

— Ви до кого? — її поява дуже вчасна, і я хапаюся за соломинку.

— До вашої сусідки. Ви не знаєте, чи вона вдома?

Стара бідкається, повертається у свою квартиру на мить, а потім виходить з ключем в руках і відчиняє нам двері її квартири.

На душі — незначне полегшення, але серце все ще калатає.

— Міло? — смикаю на себе двері ванної кімнати, з-під яких сочиться яскраве світло. Проте її там немає.

Ледь не біжу до спальні, де ліжко ідеально застелене. На кухні теж нікого. Не знаю чому, та машинально лапаю чайник — холодний.

Усі троє медиків стоять у її вітальні, поки я залишаюся на порозі між кухнею та передпокоєм, вивчаючи смуги ламінату на підлозі.

Зрештою, перепрошую у них і в сусідки, яку змусив хвилюватися, і ми всі, окрім старої, спускаємося на вулицю.

Вони говорять про щось своє, а я дістаю телефон і набираю її номер... Мій виклик скидають. Наступну спробу додзвонитися так само обривають короткі гудки. Не знаю, що думати, та мені однозначно це не подобається.

З під'їзду виходжу першим. Погляд спрямований у бік виїзду на головну дорогу. А варто мені повернути його у протилежний бік...

Усе стає однозначно зрозумілим: Мілана сидить в автівці мого водія, а Руслан її цілує. І, схоже, їм обом це подобається. Безмежно. І світло в салоні їм не заважає...

Я несвідомо залишаюся стояти на місці, у світлі фар.

Вивчаю почуття дурня, яке осіло в мені глибоко всередині. Аж поки наші погляди не зустрічаються — спершу з нею, а потім і з ним.

Думаю, усі все зрозуміли.

Повертаюся до свого авто, сідаю за кермо і їду додому...

У квартирі мене ніхто не зустрічає. Та я відчуваю присутність Тані. Вона на кухні. Чекає.

Роззуваюся. Спокійно знімаю із себе верхній одяг. І йду до неї — дівчини, яка випадково стала моєю слабкістю. Спокусою в спекотній Італії. Тією, котра повернула віру в себе. І віру в спільне майбутнє.

Я не помилився: вона стоїть біля вікна. Підтримує живіт і дивиться у шибку. Тільки зараз помічаю, що стіл накритий для вечері. Аміни немає. Вона спить...

Підходжу близько. Дивлюся на її відображення, яке намагається витиснути із себе посмішку. Ловлю себе на тому, що хочу почути її щасливий сміх. Усмішку я колись бачив, а сміх — ні. Впевнений, що зможу зробити її щасливою. Хотів би цього...

— Замерзла? — чомусь запитую замість того, щоб зігріти.

Вона довго дивиться на мене без жодного слова. Ніби боїться. А може, й оцінює.

Обіймаю за плечі. Притягую до себе. Дівчина вагається лише мить — я ловлю це в її погляді. Зрештою, обережно довіряє себе мені. Як колись на яхті. Тільки тепер у моїй квартирі. Нашій.

ТАНЯ

Максим повертає мене до себе. Без дозволу кладе долоню на мій живіт саме там, де відчуваю ніжку малого. І дивиться на мене, поки я повзаю поглядом по його руках.

— Максиме, я... не знаю, що таке «піклування». Якщо воно не відповідає моїм очікуванням, — ковтаю.

Сказати вголос про свій страх — відмовляюся. Але змушую себе підвести погляд і заглянути просто в очі, коли його долоні обхоплюють моє обличчя.

— Якщо ти мене образиш, я знайду спосіб втекти від тебе, — нарешті витискаю із себе. — Але... сина тобі не віддам.

Я знову втікаю поглядом, відчуваючи, як печуть щоки під його руками.

Він дивиться на мене кілька секунд, а потім...

— Тоді втечеш, — торкається чолом мого чола.

Не очікувала такого.

— Якщо колись поруч зі мною тобі стане страшно, ти не муситимеш залишатися. Навіть якщо я захочу, щоб ти залишилася. Навіть якщо твоя дитина виявиться моєю.

Від цих слів у грудях щось боляче ворушиться. Я потай стискаю кулаки. А він просто обіймає за плечі. Ніжно, м'яко підтримує пальцем моє підборіддя і... цілує.

Чорт, якщо він і далі буде зі мною таким… я сама не захочу нікуди тікати.