24

МАКСИМ

Йду у ванну і вивчаю обличчя своєї малечі. У її очах звичні мені бісики ганяють іскри. Ледь не рожеві кучері трохи мокрі від води...

Сьогодні вона знову попросилася бути вдома, я дозволив. А тепер міркую: мабуть, не варто було.

— Тату, допоможи мені, — вона протягує рученята, щоб я їх їй витер.

Беру рушник. Допомагаю. Вона втискається обличчям у рушничок, як і завжди зі мною. Її поведінка ніяк не видає тривогу, якою б мав занепокоїтися.

— Тобі з Танею що більше подобається: гуляти чи гратися вдома? — спокійно запитую. — Я міг би її попросити сьогодні нікуди не виходити.

— Але ж вона вагітна! Вона знову скаже, що їй необхідно подихати повітрям?! — Аміна заглядає в очі так, ніби дуже цього не хоче. Або боїться її гніву.

— Гаразд. Тоді я скажу їй, щоб ви сьогодні довше години не гуляли. Так піде, мишенятко?

— Піде, — вона мотає головою. Погляд косить кудись вниз.

— Аміно, донечко. Давай домовимося ще про одне: я залишу тобі телефон тут, у ванній. І якщо тобі буде важливо мені зателефонувати, ти це зробиш одразу ж.

Маленька голівка заходила ходором. Легка подоба усмішки ледь скривила бліде личко. Чомусь найбільше зараз хочу її обійняти і заспокоїти. Вона — дитина. Навіть якщо й не вміє розпізнати піклування від надмірного контролю дорослого поруч із нею.

— Іди на ручки, — знаю, чого хоче найбільше.

Аміна застрибує на мене, як прудке зайченя. Усміхаюся її вдоволено-хитрющим оченятам і надміцним обіймам, несу у кухню. Чай уже стигне в чашках, омлет зроблений мною для всіх. Тости з легкою скоринкою, як любить малеча. Овочі нарізати не встиг.

Таня заходить хвилиною пізніше й сідає на стілець навпроти. Бере тільки класичний круасан.

Сніданок проходить у напруженій тиші. Тільки зараз розпізнаю легку ворожнечу між двома найдорожчими мені людьми, яких однаково хочеться захистити. Аміна раз у раз кидає на Тетяну короткі погляди. Не злі. Швидше насторожені. А Таня щоразу помічає їх і стискає пальці на чашці.

Дивлюся на них і раптом розумію: вони обидві не знають, що робити одна з одною.

Одна боїться втратити своє місце поруч зі мною. Інша — зробити щось не так і опинитися винною.

А я, схоже, весь цей час намагався вирішити за них.

— Я сьогодні, ймовірно, затримаюся в офісі. Вечеряти можете без мене. Аміно, пам'ятай, що я тобі сказав.

Мала киває. А я підіймаюся з-за столу першим. Та щойно Аміна біжить у свою кімнату...

Ловлю Таню за лікоть і повертаю до себе. Її очі злякано шукають чогось у моїх, пальці ще міцніше стискають чашку, яку вона мала помити. А я вже бачу, хто у цьому винен.

Вона дивиться на мене так, ніби чекає вироку. А я мовчу. Бо зараз мені потрібно зрозуміти лише одне: як далеко вона уже встигла зайти.

— Я не дозволю комусь керувати нашим спокоєм, — говорю тихо. Так, щоб чула лише вона.

— Тату! — раптовий голос Аміни з-за кутка — і з тремтячих рук Тані випадає кераміка.

— Чорт, — це все, що я можу сказати вголос.

Більше не залишаюся стояти поруч: відвертаюся. Беру Аміну на руки і несу в передпокій.

Взуваюся, бажаючи доньці вдалого дня. Цілую в щічку, обіцяючи нікому не дати її в образу, і йду...

Цілий день я міркував над її словами. Зустрічі, стартапи, конкуренти... ніхто в голові не затримується довше, ніж потрібно. Таня на першому місці. І слова про Аміну.

Не повірити не виходить. Можливо, Аміна справді не бреше. Можливо, вона щиро вважає, що Таня зробила щось не так. Для неї це може бути грою, способом привернути мою увагу, перевірити, що я все ще на її боці. І від цієї думки стає не по собі.

Якщо це так, я сам навчив її, що достатньо поскаржитися — і тато прийде розбиратися. Я хотів захистити її. А міг просто підкріпити те, чого не помічав.

Таня... Вона не виглядала людиною, яка хоче воювати з дитиною. В її голосі не було злості. Був страх.

— Вона боялася, що я їй не повірю, — кажу сам собі, звертаючи з окружної до свого ЖК.

Запаркувавшись, дістаю телефон. У телефонній книзі шукаю Марину. Впевнений, що відповідь на одне зі своїх питань отримаю.

— Марино, ви розмовляли у присутності Аміни про її покійну матір? — чекаю кілька секунд, на які чую характерне «так» мовчання. — Мене ви також обговорювали у присутності дитини?

Вона кашляє так, ніби захлинулася повітрям. Поки в мене в грудях серце пробиває ребра. Поки моя злість ризикує вирватися риком.

— Один раз. З Аміною. Після вашої розмови з нею останнім ранком. Я сказала їй... що... у її батька, можливо, буде нова сім'я. А... можливо, і ще одна дитина... Вона має прийняти це як належне! Пробач...те. Я хотіла як краще.

— Ще одна сім'я — із вами? Тому я вас бачив серед ночі на кухні частіше, ніж ви були у своїй спальні?!

Вона вимикає телефон першою.

Бляха... я уявляю, що зараз твориться у маленькій голівці, яка замість дитячих казок збирала уривки дорослих розмов.

Я різко рвуся з машини, гримнувши дверима. Сигналку ставлю на шляху до під'їзду.

Нервую під ліфтом, чекаючи, поки коробка спуститься до мене, а потім наверх. Нарешті двері тихо роз'їжджаються вдруге — і я виходжу на своєму поверсі. Та коли бачу привідчинені двері квартири, серце стискається вмить, а в наступну мить воно скажено вдаряє об грудну клітку...