21

МАКСИМ

Цей ранок для мене особливий. Вперше на моїй території дві жінки, яких я однаково люблю.

Заглядаю у спальню доньки раніше, ніж вона до мене: уже не спить. Домовляюся з нею про день, нагадуючи три головні правила в домі: вона має слухатися Тані, розмовляти з повагою і не заперечувати там, де дорослий правий. Донечка киває. Трохи дивно — високо піднявши брівки.

Всміхаюся й сам. А потім пропоную їй зачіску нашвидкуруч і роблю ті самі два хвостики.

За сніданком Аміна мене дивує:

— Таня, будеш котлету? Малюку ж можна котлету? — вона дивиться на мене, як на знавця, готова вже покласти на тарілку Тані курячу парову котлету.

Я киваю. А Таня затримує на моїй малечі погляд. Впевнений — вони поладнають.

На роботу збираюся хутко, бо вже запізнююся, а сьогодні нарада директорів, і я маю подати приклад офісу. Подам... як не варто запізнюватися.

Біля виходу озираюся: хотів би зловити дівчину у її кімнаті. Та донька тримає її біля себе питаннями, і я розумію, що не вийде. На мить затримуюся на порозі з думкою, що варто попрощатися. Але не прощаюся — мене зараз не почують.

У ліфті часу не гаю: листаю в телефоні контакти. Знайшовши потрібний номер, набираю.

— Макаре. Вітаю. Потрібна інформація.

Даю всі дані, які знаю сам. Ворон, Таня і її брат беруться під контроль.

— ...Усі виписки, хто де обслуговується, скільки й куди виводиться з рахунків. Ніхто з них нічого не має знати, — наголошую.

— Не святий. Сховаю усіх своїх.

Умгу.

— Було б добре. І... — вагаюся. Але озвучую: — Руслан. Мені здається, він щось приховує. Або просто фільтрує все, чим володіє.

Макар обіцяє скинути інформацію уже сьогодні. Я дякую. Переводжу йому конкретну суму на карту банку. І викручую кермо...

ТАНЯ

— Що ми робитимемо, як ти поїси? — запитує Аміна звичним дитячим голосом, у якому не чую цікавості.

Дивно бачити перед собою дитину, яка розраджує дорослу людину питаннями. Я мимоволі знову повертаюся подумки до днів у лікарні. І знову бачу перед собою зовсім інше дитя. Враження, ніби в неї заклали якусь інформацію, якої вона не повинна знати. Але знає.

Та варто Максимові зробити крок за двері квартири, як на мене посипалися геть інші питання...

— Підемо гуляти? Коли? О котрій ти захочеш подзвонити своїм подругам? О котрій змусиш мене багато писати? Коли мені потрібно буде посидіти в кімнаті, щоб ти перепочила? Скільки коштує твій час уваги?

— Аміно, що ти таке...

Але мене не чують. Продовжують незрозумілий допит, аж поки я не чую питання, яке мене ступорить.

— Ти вже вибрала, куди мене варто здати, коли ви з батьком одружитеся?

— Що?! Аміно, годі! — я не витримую. Мене ще ніколи так не трясло, як зараз від питань малої.

— Я не збираюся... — чорт. Це буде брехня. Бо я збираюся вийти заміж за її батька. Хоч цього ми з ним ще не обговорювали.

Мені силою волі доводиться взяти себе в руки. І продовжити свою відповідь настирливим оченятам, які на мене навіть не дивляться.

— Аміно, я не збираюся давати тобі відповіді на всі ці питання. Я... лише няня. Я збираюся проводити з тобою стільки часу, скільки тобі цього буде потрібно.

— Але ти вагітна. І тобі потрібен буде спокій від такої навіженої, як я.

Це, здається, була остання крапля для мене. Але відповісти хоч на півтона голосніше я собі забороняю. Запевняю сама себе: вона ще маленька.

Цей день проходить у великій напрузі. Аміна використовує моє становище: ми багато гуляємо. «На свіжому повітрі», як каже вона. І без цілі. Просто парком.

— Тобі корисно. І мені теж.

Звісно...

А потім йдемо у кав'ярню, де нарешті я можу почитати їй вголос. На запитання «чому я це роблю» відповідаю просто: мені подобається читати не дорослі історії.

До квартири приходимо лише ввечері, перед приїздом Максима. І я нарешті видихаю, залишаючись у своїй кімнаті на годину перед спільною вечерею. Але засинаю...