20

МАКСИМ

Марину спроваджую майже одразу. Не очікував від неї подібного, дивно, що Аміна на неї не скаржилася. Можливо на фоні минулого стресу в маленькій голівці заклалася байдужість до ставлення від людей, які її оточують. А можливо це просто не вперше, тому вона звиклась що нею командує дорослий, який потенційно мав би навчати розуміти світ.

Схоже, я втрачаю пильність до людей, які оточують мою доньку.

— Аміно, відпочинь у кімнаті, — прошу її. Та вона показує характер:

—Тату, я не просила іншої няні! Мені і Марина підходила! — вириває з моїх рук хустину, яку збирався вішати на вішак у шафу, кидає її на підлогу і лише тоді розвертається йти до себе в кімнату.

Втимати свою емоцію на дитячий спротив мені не вдається:

—Аміно, твої дії викликають у мені обурення. Я не маю наміру сваритися з тобою, доню, але останнім часом ти себе поводиш неввічливо.

Вона зупиняється у дверях дитячої:

—Вибач. Тату.

Встигаю помітити, як її личком стікає сльоза. Але запитати хоч щось не встигаю — Аміна ховається, причинивши за собою двері.

Тут просто видихнути б... та привести відчуття в норму не виходить. 

Підіймаю своєї малечі хустину, вішаю на дитяче пальто і повертаюся у вітальню до Тані.

Дівчина сидить на дивані. Її руки напружено втискаються в сидіння. Ніби зважує, або має намір рвучко підвестися і вийти з квартири. Тільки чогось не рухається. 

Не можу не нагадати собі, що сам цього хотів — залишити її у себе. Але я добре пам'ятаю, чому прівіз її сюди — проконтролювати. А ще варто дізнатися все про Ворона. Таню поруч із ним навіть не уявляю, та щось підказує що варто бути обережним саме з ним.

—Ти це навмисне спланував, — злітає з її губ тихо.

—Ні. Так склалося. Я тобі не брехав, Таню. 

—Господи... — з неї виривається гучний схлип.

Я бачу, як вона тримається, аби не зірватися. 

—Я уявляю твій стан зараз. — кажу тихо. Зиркаю на двері. Аміна може нас підслухати, але дівчину варто заспокоїти. — Але тобі я не брехав... 

Я роблю крок до неї і сідаю поруч.

 — Таню, у тебе був вибір. Я не знаю, чого ти повернулася. Але цього разу я не відпущу тебе так легко.

Дивлюся, як вона кусає губи, а на її обличчі відбивається стан безвиході. Відчуваю себе покидьком. Ніби я примушую її залишитися, роблю все, щоб поруч зі мною вона почувалася так, ніби вибору більше немає.

— Колись я був готовий на все, заради жінки. Зараз — я готовий на все, аби стати батьком... своїй дитині. Якщо твій син спраді від мене. І заради тебе — окремо. 

—Я не готова морально, Максе! 

І я її розумію... 

—Я теж... Тому ти й тут. Аміна має звикнутись із тим, що ти поруч. Заодно ти вивчиш її.

Я бачу, як вона ледь помітно видихає. Ніби саме цього й боялася почути від мене.

— А я?! Я не зможу їй її замінити.

—Цього і не потрібно. Ви маєте лише ладити.

—А якщо вдруге не вийде!? У лікарні були інші обставини!

Таня повертає до мене голову і довго не відводить погляду від мого обличчя. І якби не присутність Аміни у дитячій кімнаті, я б її поцілував. Палко, без жодних пояснень. Просто притягнув би до себе й нарешті дозволив собі те, чого хочу вже надто давно.

Та замість цього підводжуся з дивану, даю нам обом простір, хоча кожна клітина мого тіла протестує проти цього рішення.

—Таню...  Для мене важливо, щоб ти сама цього хотіла  — бути поруч. Не матір'ю їй. 

Дівчина залишається сидіти, проте тепер її погляд зосереджується на очах. Вона наче запитує у мене дозволу піти. А шукає причину залишитися. А її остання відповідь взагалі вибиває землю з-під ніг: 

—Я повернулася до тебе... Максиме.