19.

МАКСИМ

Гарячі й сухі вуста відповідають мені. Холодні пальчики торкаються потилиці. І світ ніби перестає існувати...

Притягую її ближче, наскільки це дозволяє округлий живіт, і раптом відчуваю тілом легкий поштовх, а на губах — солоний присмак. В біса, Таню...

Зупиняюся. Великими пальцями витираю з її обличчя сльози. Дивлюся в очі, у які дивився б вічність. А потім...

Різке клацання замка.

Дівчина лякається першою. Відскакує від мене. Ловлю її наляканий погляд і намагаюся самими очима зупинити її порив утекти, бо тут ти не сховаєшся. Разом із тим не скажу, що в мене кров не закипіла — вони мали б зараз іти до кав'ярні. А там ще читати книжку і пити чай.

Зір знаходить какао на підвіконні. Але я не встигаю взяти його в руки — Аміна вихором влітає до нас у вітальню навіть не знявши з себе верхній одяг. І завмирає, за кілька кроків.

Ми одночасно повертаємо голови до неї...

ТАНЯ

Легкий дотик чоловічої долоні до живота змушує тіло здригнутися, й малеча відгукується вмить. І його губи перестають цілувати. Просто зупиняються, хоча все ще на моїх. Без пояснень. Як колись в Італії, коли ми спускалися з палуби в каюту. Тільки зараз...

Зараз я, розплющивши очі, дивлюся, як його великі сірі шукають відповіді в моїх, а теплі долоні знову опиняються на моєму обличчі.

Чорт. Я не мала б себе показати слабкою. Але сильною поруч з ним залишатися важко. Та раптом...

Різке клацання замка змушує стиснутися вмоменті. А голос десь із коридору — «Я кому сказала?!» — відкидає мене від нього щонайменше на два кроки. Та вже за мить Аміна дивиться на мене широко розплющеними очима й сканує настільки проникливо, що мені стає відчутно погано лише від цього. Відчуваю, як холод повзе попід шкірою, хоч до цього було доволі спекотно.

Несвідомо роблю ще крок назад, облизуючи губи. І відчуваю, як впираюся стегнами в бильце дивана.

— Тату? А що вона в нас робить? — маленьке обличчя всього на мить повертає батькові погляд і знову, ніби рентгеном, проходиться по мені.

Сказати на своє виправдання хоч слово я не в змозі. Лише стояти й слухати чоловіка, який теж не поспішає виправдовуватися, скануючи власну доньку, а заодно й ту саму жінку за її спиною, яка була з нею тоді в ресторані. А потім Максим настільки відверто витирає власні губи долонею... що мої нутрощі зводить судомою. Вони ж... не сліпі.

— Тату? — в дитячих очах зріє підозра, а в мені — нестача кисню. Різко, як у машині дорогою сюди.

От тільки зараз я б воліла вимкнути щонайменше десяток ламп, світло від яких настільки чітко падає на мене, що задихнутися в цю мить здається єдиним правильним рішенням.

— Е... я... вибачте.

— Я чекаю пояснення. У письмовому вигляді. Марино. За п'ять хвилин. — Максим підходить до заціпенівшої няні замість того, щоб дати відповідь Аміні. Яка продовжує кліпати, дивлячись виключно на мене.

А потім повертається до доньки й присідає навпроти неї. І говорить наступне тоном, який не потребує узгодження... поки я раз за разом ковтаю, намагаючись зберегти спокій бодай зовні.

— Таня буде працювати у нас нянею. Тобі ж подобалося з нею в лікарні?

Що?

— Але я не...

— Це не обговорюється, Аміно. Я щойно достатньо почув, щоб зробити правильні висновки стосовно Марини. Марина, вочевидь, стомилася і хоче на безстроковий відпочинок, — остання фраза з його губ настільки легко злетіла, що в мені все похололо остаточно.

Жінка, яка стоїть в дверях, приблизно його віку, червоніє.

— Максиме Ігоровичу, я не збираюся...

— Марино, не змушуйте мене бути надто суворим роботодавцем. — Він обриває її, підіймаючись із колін. Говорить в обличчя так, що я б на її місці і не пискнула, тримаючи за руку доньку.

Господи!..

Хапаю повітря потай, намагаючись нічим не видати страх. І розчарування. Бо те, що було в лікарні, не означає, що я зможу тут.

— Аміно, біжи роздягайся.

— Але я не збираюся у відпустку, — випалює Марина. В її очах немає і тіні страху.

— Марино, ви хочете знайти роботу з гарною рекомендацією від мене? Якщо ні, то вже зараз можете бути вільні. Знімай верхній одяг, доню.

Чорт. Він і сам іде з вітальні, на ходу знімаючи із себе піджак, зачиняючи двері до вітальні.

Не знаю, чи дякувати за останнє, бо я залишаюся сама.

Роблю крок убік. І повільно опускаюся на край дивану...